Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
А в брата, в міській квартирі, Наталка відсипалася й відлежувалась, читала запоєм книжки, ходила на сеанси психотерапії…
Відпочила, помолодшала за той час тілом і стала неначе вища, Наталка розправила плечі і нарешті зняла із обличчя мученицьку гримасу.
У переддень від’їзду брат запитав:
– А чого ж ти не підеш від Дениса? Він тебе ні в що не ставить, геть не поважає!
– Я його люблю…
– Після всього ти не можеш такого чоловіка любити! Це ти не його любиш, а свою любов…
Наталка впала на ліжко, розридалась.
Уже й сідала у автобус, плакала. А брат на прощання помахав їй рукою…
– Знов їхати у те пекло?! Я не хочу!!!
Одне, що тільки й тягло її додому, – це дитина.
А в той час як Наталка гостювала в брата, майже щовечора на кухні у її свекрів за великим столом збиралась «чорна рада» – вирішували, як Денисові й Наталці далі жити.
Якогось разу приїхав ще й Олег…
– Ну що, покинула тебе твоя мати? – запитував Олег дитину.
– Покинула… – гірко зітхала на те Наталчина свекруха.
– А я що казав, що воно так і буде! – не стримувався свекор.
– Не покинула! – плакала Зойка. – Моя мама скоро назад приїде!
– Покинула! От бач, яка в тебе погана мама! – заперечував їй Олег.
– Моя мама гарна! Мама мене любить!
– Твоя гарна мама тебе кинула! І тебе, і твого тата, усіх нас кинула! Вона там досі знайшла собі якогось дядька і уже більше до тебе не вернеться! – лякав Олег.
А Зойка від того все дужче й дужче плакала:
– Де моя мама?!!! Я хочу до своєї мами! Мамо!!!
– Мама вже не повернеться! Ніколи!
– Ну нащо ти так?… – Денис пробував усовістити брата.
– А ти, сину, мовчи! – спиняла його свекруха. – Чи хочеш, щоб і тобі таке ж було, як і Олегові? – із притиском. – Хочеш сам, без сім’ї і без дитини зостатися?
І Денис умовкав…
– Я заберу вас із татом у Київ, – брав Наталчину дитину на руки Олег. – Там будете жити в квартирі із балконом, будеш в зоопарк із папою ходити! Хочеш у зоопарк, Зойко?
– А моя мама? – пручалася дитина.
– А мама тепер житиме сама. Папа буде їй висилати гроші, і вона буде всім довольна!
– Ти поганий! Я тебе не люблю! – видиралася Зойка. – Я не хочу так!!! Віддайте мені мою маму!!!
А ще за день до від’їзду…
– Ось, – лікарка дала Наталці із собою довгий рецепт, – купи й попий ці ліки, це заспокійливі, від них тобі стане краще. І моя порада: більше не нервуй! Бо інакше можеш потрапити у стаціонар…
– Де я ці ліки шукатиму? – Наталка зажурилась.
– Попроси Олега, він живе у місті, допоможе! А я тобі ось, – простягнув Ігор гроші, – допоможу хоч так. І ще – нехай Олег тебе із поїзда зустріне, у нього ж є машина? А разом і ліки купите…
«Так я і зроблю!» – вирішила Наталка.
Мобільних телефонів ще не було, і в той же день Наталка подзвонила у село, до сусідів Денисових батьків.
Трубку взяла тітка Іра.
– Це Наталка! Перекажіть Денисові, що я додому їду, нехай він попросить Олега, щоб він мене зустрів і допоміг купити ліки, мені тут треба… Перекажете?
– Добре, перекажу… – пообіцяла тітка.
А що собі подумала і що саме переказала?…
Бо на залізничному вокзалі Наталку зустрічав Олег. Але не сам – поряд із ним стояв Денис.
«Як же він, мабуть, за мною скучив! – зраділа Наталка, як побачила аж у Києві свого чоловіка. – Удома роботи повно, а він приїхав!»
А Денис чомусь дуже пильно оглянув Наталку і стримано спитав:
– Як ти себе почуваєш?…
– Добре…
– Тобі, казала тітка
