Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– А як же воно у вас та не перегорить?! – кричала на всю хату, як Дениса не було вдома, до Наталки мати. – Коли ви не вимикаєте його з розетки ні вдень, ні вночі! Ото й перегоріло! Ми колись із батьком тільки раз чи два на тиждень телевізора дивилися, ми світло економили, берегли очі, а у вас він цілодобово кричить!
– Ми відремонтуємо… Або нового купимо… – оборонялася Наталка.
– За що ж ви його купите? Хіба у вас гроші є?!
– Денис свиню продасть…
– Ту свиню і я вам допомагаю годувати!
А потім Наталка із Денисом пішли на два тижні жити до його батьків.
А потім Наталка зібрала дитину і знов пішла до своєї матері, а Денис – за нею: це тоді було, як вітчим знову перепросив матір і вкотре забрав її до себе.
А якось узимку Наталчина мати приїхала «тільки на два дні». Якраз було страшне обледеніння. Від того льоду рвалися дроти зі стовпів і тріщали дерева, стовбурами навпіл розчахувалися.
– Піду назбираю в лісі гіллячок, – шукала мати в коморі мотузка.
– Навіщо тобі ті гіллячки? Не йди… – просила її Наталка. – Он Денис привіз аж дві машини дров, вони лежать на городі, вже й порубані.
– Наталко! Що ти таке кажеш?! – мати не хотіла чути. – Подивися у вікно! Люди волочуть дерева саньми, машинами – хто чим здужає! А я в таку пору буду сидіти, склавши руки, вдома?! Та це ж дармові дрова! Казала мені сусідка, що коло ставка упала ціла верба! Ото якби швидко було взяти пилку, можна ж ще й великих колод із неї нарізати! Але до кого там… – тицьнула пальцем на спальню, там Денис бавився з дитиною, – казати…
– Мамо!.. – молила Наталка очима матір хоч про якийсь спокій у своїй сім’ї.
– Ой, дитино, не знаю, як ви будете далі жити… – а та журилась. – Такий случай розжитися дровами, а ви – лежите! – спеціально голосно казала, повернувшись лицем до спальні.
Як за тещею зачинилися двері, Денис запитав:
– Це куди твоя мати пішла?
– У ліс… по дрова…
– Вона що, дурна?! Хоче, аби якесь дерево на голову впало і забило?! Біжи й спини, бо ж там такий лід! Скажи, нехай вертається, нехай нікуди з дому не йде, нехай не робить марного діла!
– Ти що, не чув? Твоя теща хоче, аби ще й ти з нею пішов, із пилкою…
Надвечір, як Наталчина мати приволокла у двір останню гілляку, зайшла до хати й сіла біля столу, була, мов ніч, насуплена.
– Будеш їсти? – спитала її Наталка.
– Мені треба ще ті гілляки, що я сама за день натягала, пообрубувати! Нема мені коли з вами їсти! Їжте собі самі! – скинула із себе мокру куфайку, на Дениса й не глянула.
– То вже ж, мамо, надворі темно…
– Я так нарвалася сьогодні, що тіла геть не чую! Руки мені болять, спина болить, в грудях дихати не дає!
– То нащо ви волокли ті гілляки? Не треба було їх волочити! – зітхнув Денис. – У нас дров цілий хлів складений, і на городі є свіжонарубані.
– Якщо у вас, Денисе, є лишні гроші, щоб дрова купляти, то що ж я зроблю… Сидіть собі на теплій лежанці, та й хоч і співайте, або – читайте книжки, все одно дурниці!
– Нащо ви починаєте сварку?! Я по гілляки не піду, у мене мала дитина, я ще жити хочу! І вас не заставляв туди іти!
Наступного дня, лиш розвиднилося, Наталчина мати взялася за мотузку – і знову пішла по дрова.
Ходила вона так ще три дні…
Як натягала тих дров стільки, що в подвір’я не можна було з дороги вільно увійти, затято взялася їх морозяні сама й рубати.
І Наталка з Денисом ще раз пішли жити до його батьків.
За тиждень повернулися знов…
А тоді материн чоловік знайшов собі іншу жінку, а вона переїхала жити у свою хату назад – назавжди й остаточно.
За тиждень поїхала до сина – хотіла погостювати місяць, але швидко повернулась.
– Більше я нікуди з дому не піду! – сказала, як увійшла у двері.
А Ігор тоді написав Наталці у листі: «Ох і нестерпна ж наша мати… Я своїм дітям сказав: – Оце як собі, діти, хочете, але як
