Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Зайшла Наталка з кумами в хату – а запах як із помийниці! Денис перед телевізором спить. Стало соромно…
– Що ж… Я розумію… – кума співчутливо окинула поглядом захаращену кухню.
– Вибачте, – зіщулилась Наталка. – Я ж не знала, що в мене будуть гості…
І поки чоловіки розмовляли, Наталка з кумою взялись перемивати посуд.
За рік Денис таки знайшов роботу в Києві і поїхав із села на заробітки. Наталка полегшено зітхнула…
Була весна, закінчувався навчальний рік, у школі мали початися екзамени. Наталка вже й не ходила, а літала, та все-таки не могла з усім впоратися вчасно: городи знову позаростали бур’янами, лупилися на гніздах курчата, треба було догодувати свині, дерть закінчилась…
Аж через два місяці повернувся Денис додому – і з порога попередив Наталку, що він приїхав тільки на два дні.
Як розпакував речі, не захотів навіть відпочити…
– У батьків там тої роботи назбиралось! Мати плаче, – сказав Наталці, сів на велосипеда й зник…
Аж надвечір повернувся до родини.
– Поможеш мені висапати город? – попросила його Наталка в суботу за сніданком. – Я не встигаю, вже падаю із ніг. Тих два вихідних…
– А чого ж? Я допоможу! – пообіцяв Денис.
Навіть нагострив вранці сапи…
Та як зібралися рушати в поле, під ворота під’їхав Олег.
– Ти почекай мене, я зараз! – відмахнувся Денис від Наталки. – Постій тут, гаразд?
– Я почекаю.
А як повернувся, сказав:
– Знаєш, я хочу зі своїм братом поговорити, ми зараз від’їдемо на часинку… А ти, Наталко, тим часом відпочинь. Бо он на що стала схожа, самі кістки та шкіра, якась аж чорна на обличчі. Ти відпочинь, а я обіцяю, що через дві-три годинки приїду, підемо й посапаємо! Добре?!
– Обіцяєш?
– Обіцяю! Жди! – і Денис побіг.
Але Наталка не мала часу на відпочинок – взялася до прання. Наскидала посеред хати цілу купу брудного дрантя – із дитини й свого, а ще того, що Денис привіз із собою з роботи. Внесла Наталка до хати велику балію, а тоді – взяла два здоровезних відра і разів п’ять побігла з ними до криниці.
Хоч і поспішала, але поки все перепрала, порозвішувала по мотузках, повиносила на вулицю помиї – минуло більше трьох годин. Наталка аж стерпла, коли поглянула на годинник: город навесні не ждав! Взяла сапу – та й рушила на поле, сама…
Денис додому приїхав пізно ввечері, Наталки ще не було.
– Де це мама? – спитав дитини.
– Не знаю… Десь пішла…
Аж поночі, коли небо рясно всіяли зірки, Наталка повільно прибрела додому.
– Де це ти так довго ходила?! – зустрів її Денис біля хвіртки.
– Гуляла… – сказала Наталка тихо.
– Із ким гуляла?!
– А я тобі що казав?! – Олег сидів у машині. – Вона ж така сама, як і моя Каріна була! Мати наша метке на повійниць око має!
– Я гуляла сама, коло води… – навіщось виправдовувалася Наталка.
– Мені треба зараз же їхати на Київ! – знавісніло кричав Денис. – Я з Олегом і поїхав би давно! А так… стою тут уже годину, тебе чекаю! Де це ти ходила?!
– То їдь собі…
– Їдь?! Вночі?!
– Треба було довше говорити! – видушила Наталка з себе, вперемішку зі слізьми.
– А я не говорив! Не говорив, щоб ти знала! Я матері допомагав наш город сапати! Цілий день сапав!!! Ще трохи – і були б уже закінчили!
– То не наш город! – кричала йому у відповідь Наталка. – Я просила твоєї матері, не раз уже просила, щоб уже не садили той величезний город! У нас, Денисе, біля хати є п’ять соток, на полі ще десять вчительських, навіщо нам ще й той колгоспний город?!!
– Ну, ви собі тут між собою розбирайтесь, а я поїду, – втішився Олег.
– А я? – здивувався на те Денис. – Ти що, мене покинеш?…
– Я за тобой, братішка, утром заєду. Переночую в батьків, ладно? – і вже в машині Олег голосно розсміявся – Наталка це почула. А потім увімкнув музику на всю гучність
