Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Ти таке бачила?! – здивувалась нянька. – Це ж перед тим, як будували ваш дім, вигорнули цілий двір і стару-престару хату. І я так думаю, що то не дід був, а умирав старий домовик, якого ніхто із собою не забрав із хати, бо хазяї померли. А тепер у домовиків ніхто не вірить, а марно!
І Наталка їй повірила.
Тому що та нянька була добра, хоч і дуже вже старенька.
А от молода вихователька Лілі Карлівна…
У дитячому садочку Наталці було зле – бо треба було вдень лягати спати. А як його затулити очі й лежати спокійно, коли руки й ноги самі аж дрижали, щоб побігати?! От Наталка часто й прикидалась.
Як сиділа вихователька на стільці посеред спальні, то Наталка лежала собі тихенько. А як чула, що та вийшла геть за двері, підскакувала на ліжку й гукала до всіх дітей, що «вже більше можна і не спати»; в кімнаті відразу ж зчинявся ґвалт і рейвах.
Якщо на той час до спальні заходила вихователька, то Наталка вміла так швидесенько пірнути під синє простирадло й прикинутися, що спить там давно і міцно, що на неї, як на призвідцю лиха, ніхто й подумати б не міг.
Вихователька входила до спальні й цитькала на всіх дітей, була дуже сердита й невдоволена – бо замість відпочити, мусила тепер сидіти увесь тихий час у спальні.
І як Лілі Карлівна сиділа в спальні, то Наталка тоді хіба від нудьги тільки й засинала.
Але якось не запідозрила і не побачила, що вихователька далеко не пішла – хитра жінка потупцяла ногами за дверима спальні, а тоді ще й стала й у щілину піддивилася, хто це колошкає дітей. І помітила Наталчині вибрики.
Бешкетницю жорстоко покарали: як тепер вкладалися на тихий час діти спати, то вихователька Лілі боляче брала її за руку вище ліктя й роздягнуту, тільки в майці і трусах, вела дерев’яними сходами вгору, на запилюжене горище, там садовила на стару незастелену розкладачку й наказувала незворушно сидіти, аж поки вона сама по неї не прийде, до кінця тихого часу.
– Оце щоб знала! – махала вихователька у Наталки перед очима пальцем. – Сиди тихо! А як будеш ще й тут галасувати, то я про все розкажу комісії! Знаєш, Наталко, хто така комісія?
Та заперечно хитала головою, бо не знала.
– Комісія – це дуже поважні люди! Вони можуть тебе вигнати із садочка! А це – страшна ганьба! Та твоїй мамі буде дуже соромно, з неї всі люди на роботі будуть сміятися! Будеш і далі мовчати?!
– Буду… – Наталка вгинала голову.
– А ще я можу твоєму батькові розказати, що ти тут витворяєш! – знавісніло кричала Лілі. – А він тебе тоді ременем поб’є! Казати?!
– Ні…
– Тоді… щоб ти сиділа нишком!
А щоб Наталка з горища таки не втекла й не наробила ніяких дурниць, вихователька, як ішла геть, за собою ще й двері замикала на ключ.
Наталка довго, дуже довго сиділа на темному горищі геть сама. Хіба мала таку розвагу – дивилася крізь щілини забитого дошками вікна на небо, дмухала на порох і уявляла, що то такі сонячні доріжки.
На горищі були ще одні двері, теж із широкими щілинами – ті, від яких донизу на вулицю збігали залізні східці. Від тих надвірних дверей дув сильний протяг, а Наталка була зовсім роздягнута й не мала у що замотатися, через те кожного разу мерзла, аж синіла.
Так тривало більше місяця, і сиділа б вона, може, на тому горищі ще й довше, якби не застудилася та й не попала до лікарні.
Як ще перед лікарнею почала Наталка в садочку натужно й голосно кашляти, то вихователька їй пригрозила:
– Ти дивись, Наталко, мамі про покарання на горищі не кажи! Пам’ятаєш нашу умову?
– Пам’ятаю… – Наталка дуже боялася, щоб через неї між батьками не було сварки.
– Бо я ж нікому не казала, що ти мене не слухалась! Я ж навіть комісію не викликала, хоч і дуже хотіла! А якщо ти тепер розкажеш мамі, то мама тебе наб’є!
І Наталка мамі не сказала…
Навіть тоді не сказала, як лежала вона в лікарні із крапельницями у венах, терпіла болючі ін’єкції. Наталчині вуста спікала висока температура, але де вона застудилася – так ніхто ніколи й не дізнався.
Після лікарні Лілі Наталку спати на горище вже більше не водила. Та вона й сама боялася не спати, щоб не сидіти в темноті й не мерзнути, щоб знову не потрапити до лікарні…
А ще боялася Наталка, щоб вихователька не вистромила її у вікно, як Оринку. Та Оринка кожного разу, як лягала спати, замочувала під собою ліжко. Вже на неї сварилися, і водила нянька Орину
