Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
— А своє військо маєте?
— Ні, ми маємо тільки донощиків. Це наша стратегічна сила.
— І науки не маєте? Бо ж колоски без стебел і груші на вербах — це, звісно, дурниця.
— То не наука, то — мрія про світле майбутнє. Нам науки не треба, у нас є своє вміння, якого не має жоден народ. Ми вміємо самовихвалятися — і в цьому полягає головна перевага нашого ладу. Вміємо всіх зневажати й пишатися своєю ницістю, духовним убожеством і жорстокістю. А науки в нас нема, для чого нам цей клопіт?
— Ну, а карлики вірять у ваш Майбутній Рай?
— У Майбутній Рай вірять усі, прийнамні — мусять так казати. Ваш Ісус теж обіцяв людям пшеничні стебла в п’ять китиць і виноградні дерева по десять тисяч лоз. Невірний Тома запитав Ісуса: «Коли ж це станеться?» — «Це побачать ті, що доживуть до тих часів», — відказав ваш Ісус. Так відповідаємо маловірам і ми.
— Але ж кожен просить: «Хліб наш насущний дай нам днесь»?
— А ми й дамо: наш оплот, наша опора і твердиня — медом і молоком плинна Малоросія.
Єпіфаній підвівся із землі.
— Я вислухав тебе, Поважний Карлику, і багато чого зрозумів. Але не до кінця. Чи можна мені буде розмовляти з вашими маленькими людьми?
— Цього тобі ніхто не заборонить, поки при владі Меншиков. Ти ж його сповідник. Але коли з ним щось трапиться…
Поважний Карлик не доказав, огрів ненависним поглядом Єпіфанія, потупцював, обійшов кілька разів довкола нього, смачно матюкнув, притьмом побіг до бурдеїв і зник.
Розділ восьмий
«Я потрапив до зовсім окремішнього світу, тут, мабуть, і часові виміри інші; який рік минає там, за парканом, за ворітьми, де стоять гвардійці, не знаю; я не виберуся звідси ніколи, ніхто мене не випустить; за мою цікавість пізнавати бездуховну і злочинну сутність імперії, уздріти навіч зло у його первісній іпостасі я навіки поплатився волею; нині те зло я побачив і матиму змогу пізнати його до решти, але ж нікому мій досвід ні на що не здасться; звідси, подібно душі самовбивці, що зважився пізнати смерть, не зможу повернутися до попереднього стану; ні з ким не поділюся пізнаним, нікого не застережу перед небезпекою, що затаїлася в наброді мізерного на перший погляд, зате всесильного наданою йому владою бездушності і беззаконня люду, а сам тут пропаду, змирившись урешті зі злою силою. Помилуй м’я, Боже, по велицій милості твоїй…»
Так думав Єпіфаній, блукаючи щоденно після виконаної тяглової служби просторим і піщаним, немов пустеля, Василівським островом, — після політичних занять карликам, і йому теж, давався вільний час.
То тут, то там натрапляв він на карлицькі містечка, виліплені колись з мокрого піску, тепер розсипані; нікому не було до них діла — карлицький люд умів сам себе обдурювати ілюзорним добробутом. Поважний Карлик розповів якось Єпіфанієві, що взимку вони витесують на Неві з брил льоду цеглини і будують крижані палаци, в яких ніхто не живе і які безслідно тануть навесні; це марниця, що тануть і розсипаються, в історичній карлицькій пам’яті вони залишаються назавжди, і ніхто ніколи не зможе переконати карлика, що їх нема; карлики з гордістю перераховують кількість побудованих з піску і криги містечок та палаців. Про те, що їх нема, мовчать, бо зневіреного чекає єдина кара — смерть, тож кожен добре усвідомлює: набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім, а тому на політичних заняттях карлики наввипередки називають неіснуючі містечка, фабрики, академії, казарми, крамниці, музеї й незмірно пишаються ними перед запарканним світом і перед самими собою.
Одне, що в них справжнє, — це кам’яні ідоли великого магістра Тома. Ті пам’ятники стоять по всьому острові — могутні й монументальні, зовнішній їх вигляд величний і грізний; ніхто з карликів уже не пам’ятає спражнього лику магістра, знають той образ, що створили запрошені із–за паркану каменотеси: портрет зодчого чимсь нагадував стандартне карлицьке обличчя, проте в погляді й жесті рук — одна простягнута вперед, а друга закладена за борт куфайки, — вчувалася люта воля й погроза; то був уже пам’ятник не Тому, а владі, яку він символізує, і через те карлики зупинялися в трепетному й побожному мовчанні перед пам’ятниками і, немов християни в храмі, продумували свій прожитий час, з острахом дошукуючись гріхів зневіри, і вислуховували гасла, які виголошували речитативом почесні вартові, що вдень і вночі стояли біля постаментів, не змигнувши оком.
Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фраз: «Слава групі вибраних карликів!», «Наше вчення непереможне, тому що воно правильне!», «Наші карлики найвищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілилися вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!».
Щодня надвечір Єпіфаній виходив зі сторожки й обходив Василівський острів з краю до краю. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали до довгих столиків й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокушувати простих карликів, що обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима; тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів підіймався і вигукував у бік вибраних: «Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу». Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі столу, а жертву виводили.
Після обіду
