Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

Поважний Карлик наказав Єпіфанієві сісти на землю, а сам ходив довкола, дотикаючись гладкими пучками пальців до його вух, потилиці, носа, цілився розчепіреною п’ятірнею в очі, і Єпіфаній в моторошності збагнув, що карлик в думках відрізує йому вуха, ніс, вибирає очі, гатить сокирою в потилицю.

Знав, що нічого карлик йому не вчинить, бо на його захисті стоїть сам Меншиков, якого карлики недолюблювали, проте станеться з ним непоправне лихо, якщо Меншиков утратить ласку в царя або ж Єпіфаній не сподобається князеві на першій сповіді.

— Ти знаєш, куди потрапив? — спитав урешті Поважний Карлик.

— Знаю: до карлицької колонії, — відказав Єпіфаній, боязко виминаючи червоний погляд ліліпута.

— Ні, — відказав карлик з пихою. — Ти потрапив до Майбутнього Раю.

— Як можна потрапити в майбутнє?.. А нині чим є ваша колонія?

— Я ж сказав тобі: Майбутнім Раєм. Іншої назви ще не маємо, і тобі не радив би називати нас колонією. Цю назву придумав Меншиков, що нині могутній, але від нас залежний… Ось я в молодості служив «язиком» при царському дворі. Ти думаєш, мені завжди підказували, в чий бік крикнути «слово і діло» й показати пальцем? Такі накази час від часу дає сам цар, коли готує списки змовників. А поза тим — наша воля! Не сподобався мені жебрак, що надто вошивий, заразу розносить, — «слово і діло!» Наприндився надто середній дворянин — «слово і діло!». Замітає прошпект спідницею розкішна циганка — я не терплю вродливих! — «слово і діло!» Зачую хохлацьку мову або побачу вусатого запорожця з «оселедцем» — «слово і діло!». А чорні кибитки, якими правлять карлики, їдуть слідом, хапаючи, на кого я вказав, — і вже ніхто ніколи їх не побачить. Тож чи не може статися колись таке, що наш «язик» вкаже на його сіятельство? — Поважний Карлик стишив голос: — Сам лише цар нам не підвладний. Сам лише цар. Та й то… — карлик раптом осікся.

— Я не збагну, — насмілився вставити слово Єпіфаній, — навіщо винищувати невинних людей?

— Щоб страх був. Повсюдний страх! Без страху раю не сотвориш. Ти ж чернець і знаєш: є страх Божий, і віриш, що до небесного раю без страху Божого ніхто не ввійде… Та я скажу тобі: небесний рай і Божий страх — то казочки для дітей. А земний рай можна створити тільки через земний страх… Отак! Я вже старий, і руки в мене трясуться, але з якою насолодою я виколював колись людям очі! Відрубував вуха й носи! При людях, на майданах… Виривав з паху муди! А люд ревів від задоволення і — страху. І всі навперебій кричали, що вірять у рай. Бо як тут не повіриш? А бувало — не вистачало жертв, то ми оголошували ворогом таки свого карлика й віддавали на розтерзання…

— І так без кінця?

— Без кінця. Страх — це постійний стан людини в Майбутньому Раю. Як тільки ляк закінчиться — Рай зникне з нашого горизонту… Ти ж не знаєш: цар сам заохочує нас до страшних забав. Ось іде він по Василівському острові, перебраний на мужика, гатить кулаками в бубон, частує карликів горілкою і позирає на нас підбадьорливо: де ж ваші видовища? А мороз лютий, Нева в кризі… Ми хапаємо з царського таки почту крайнього — був то дворянин Матвій Головін, роздягаємо, вимазуємо сажею, садовимо голого на кригу й оголошуємо його демоном, що прийшов збурити Рай… Того демона зняли з криги аж у весняну відлигу.

— А цар вірить у ваш рай?

— Це нас не обходить. Цар і Меншиков знають, що ми їм потрібні, бо ж і їхня влада тримається на страху… Ти нині слухав наше політичне заняття, і тобі дивно було, я ж бачив… Бо ти ще не збагнув нашої політики. Розумієш, ми маленькі на зріст, кволі розумом, а тому мусимо осідлувати великих і мудрих. Тебе ж осідлали, осідлаємо і всю Малоросію. Але без царя нам цього не зробити, а тому ми осідлуємо і його. Цс–с–с, не роби великих очей. Осідлуємо не так, як тебе, — хитріше. Оголошуємо, що цар у нас найкращий, що його беззаконні закони найсправедливіші, що його табель про ранги зрівнює всіх у малості, крім нього самого, що він найрозумніший, а тому підданим не треба думати — за них думає цар; що діє він від імені народу, а коли що, то ми й сам народ оголошуємо ворогом народу. А тоді наші «язики» розбігаються по всій столиці й виловлюють невдоволених. Цар усе бачить, знає і розуміє, що без нас йому не обійтися. Отож ми згори й на цареві.

— А чому ви церкву осквернили? Адже цар побожний…

— По–перше, ми в Божому храмі виглядаємо надто малими. А по–друге, наш цар зовсім не побожний: у церкві він перед світом грає артистичну ролю. Якби ми раптом стали богомільні, то він мусив би нас розігнати, адже церква проголошує милосердя. А де є милосердя, там нема страху. Як міг би панувати цар без страху?.. Для себе ж ми маємо свого ідола, якому поклоняємося, — зодчого Майбутнього Раю великого магістра Тома. Його подобизни в камені розставлені по всьому острові — так розставлені, щоб будь–який карлик, до якого підкрадається вільнодумство, міг наткнутися щомиті на великого зодчого з грізно простягнутою вперед рукою — і вчасно спам’ятатися.

— А яка ваша остаточна мета? — запитав Єпіфаній, сподіваючись, що на це питання Поважний Карлик відповісти не зможе. — Ви стільки проливаєте крові, а в ім’я чого?

— В ім’я рівності і братерства! — виструнчився Поважний Карлик. — Ми хочемо зрівняти світ за своїм зростом!

— Але ж ви бідні, харчуєтесь з князівського столу, і нічого у вас нема, крім піску. Яка рівність може бути між вами і багатим зовнішнім світом?

— Ми зрівняємо всіх за бідністю. Самі ж умисно створюємо жебрацькі умови для карликів, щоб вони мали природне бажання підкорювати людей, мудріших і більших, вивищуватися їх зростом, жити плодами їхньої праці і духу, руйнувати на завойованих землях й на чужих костях ставити своїх ідолів.

— Чи можна вас позбутися?

— Не можна. Куди ми ввійдемо, звідти більше не вийдемо. У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в