Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

відбувався ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані задуми; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна спокутувати самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.

Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розходилися по острові земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.

Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюркська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.

Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:

— Є серед вас батуринські?

Маленькі жіночки сполохано оглянулися, а одна проспівала:

— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…

— Ти писала мужеві листа до Туреччини?

— Писала…

— Чому?

— Бо страшно було…

— А тепер?

— Тепер нам усе однаково. Ми люди маленькі, який з нас спрос?

— Так легше жити?

— Не легше і не гірше. Животіємо…

— Мотрю Кочубеївну знала?

— Я була з нею на Ладозькому каналі.

— Що з нею сталося?

— Ти слухай, а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.

…Розбив Петро Карла й Мазепу, спіймав Меншиков Войнаровського у Гамбурзі — настала черга на чернігівського полковника Павла Полуботка, який ще в Глухові на кривавій розправі вразив царя своєю незалежною поведінкою і самолюбством та гордістю роз’ятрив лють самодержавця, що звик до принизливих випрошувань хоча б мізерних пільг, колінопреклонінь та доносів. Чекав цар від козацьких старшин, що прибули до Глухова за гетьманською булавою, цілковитої покори, ницості, плазування і дочекався цього: навперейми засвідчували своє вірнопідданство полковники Ніс, Ґалаґан і Скоропадський, тільки Павло Полуботок стояв незалежний. Могутня постава, міцні щелепи з ґудзуватими жовнами, яструбиний ніс, глибокі чорні очі, в яких цар не міг догледіти ненависті до себе, проте відчував її, свідчили про його козацьку непокору і, напевне, пиху за свої незмірні багатства: дві тисячі дворів мав чернігівський полковник, а в скарбниці десятки бочок, вщерть наповнені московськими червінцями, голландськими талярами, австрійськими дукатами, — і все те щире золото не в Петра, не в Петра!

Минув час, а царська ненависть до Полуботка не вщухала, та важко взяти полковника голими руками. Справно платить Полуботок чинш до державної казни і козаків у походи посилає: ось із Дербентської виправи тільки дві з чотирьох сотень повернулися — кров’ю платить, хитрюга, за полковницьку посаду, до того ж терпить біля себе московського коменданта Богданова, якого цар обіцяв відкликати з Чернігова після війни зі шведами; війна закінчилась, а комендант цупко сидить у своїй канцелярії, мов воша на струпі, і не збирається повертатися до Московії. Пригощує полковник у себе й сіятельного князя Меншикова, що захопив після Мазепи город Почеп і Ямпіль, примусив гетьмана Скоропадського виключити козаків з реєстру й поставити на службу князеві, записав у свою власність сотню козацьких дворів і півтисячі дворів посполитих, а ще домагається в царя Батурина, щоб гетьманом на Україні стати.

Усе стерплює Полуботок, і це насторожує Петра — пам’ятає цар сумирну поведінку гетьмана Мазепи! Щось–то, напевне, замислює козацький улюбленець: не пише скарг на Меншикова і депутацій не присилає до Петербурга — чи не налагоджує скритно полковник зв’язків з Пилипом Орликом, що метушиться в Європі, підбиваючи Туреччину, Францію, Англію на війну з Московією, — з тим самим Орликом, маєток якого в селі Домашині Чернігівського полку, для відводу царських очей, посів, і Орликові винокурні й пасіки, і скотний двір тримає, а будинок з дванадцятьма світлицями, оббитими перськими килимами й обвішаними ліхтарями кавказького кування, своєю літньою резиденцією зробив.

Шастають на пограниччі з Туреччиною меншиковські нишпорки, щоб листа від Полуботка до Орлика перехопити, ловлять підозрілих, саджають до льохів, допитуючи з пристрастієм, щоб хоч слово супроти Полуботка вичавити, — надарма. Полуботок хитрий, як лисиця, звинний, мов куна, — і додумується Меншиков: пише супліку цареві, щоб Чернігівський полк, очолений самим Полуботком, на Ладозький канал послати.

Дізнавшись про виправу Полуботка на Ладогу, ми з Мотрею прибігли до канцелярії, впали перед полковником на коліна — візьми і нас із собою, там наші мужі… Чуйкевич добровільно до царя перейшов ще перед Полтавською битвою, а мій утік просто–таки з рук меншиковських бузувірів по дорозі з Батурина до Глухова, пішов до Мазепи і втік з–під Полтави разом з ним, а біля Переволочної в полон до Меншикова потрапив. Однакову плату отримали від царя і Чуйкевич, і Гамалія: довго обидва сиділи в лебединських катівнях, а потім обох із партією генерального хорунжого Івана Сулими на Ладогу послали. Козаки, що вижили на каналах, за рік додому повернулися і звістку принесли, що Чуйкевич і Гамалія лопатами орудують, а за їхніми ногами ланцюги волочаться…

Впали ми ниць перед полковником: візьми нас із собою, з мужами нам бути і вмирати з ними, та він і слухати не хотів — не для жінок земляні роботи, та ми таки попленталися в обозі шеститисячної партії козаків — за кухарок служили.

Крізь буран й заметілі йшли ми бездоріжжям через ліси й бори, харчів не вистачало, козаки міняли в посполитих московитів зброю за харчі, воли та одяг продавали, багато замерзло в снігах, а ми трималися, як могли: нема на світі відчайдушніших людей, як жони, що йдуть втішати знедолених мужів, допомагати їм вижити тілом і духом…

Врешті добралися ми на Ладогу і там своїх сердег знайшли — замучених, замерзлих, голодних, зі зраненими ногами — виїденими до костей обручками кайданів. Тільки на мить ними втішалися, схопили нас опричники: наложницями, мовляв, хочемо стати на каналокопі, бо мужі наші, звісно, в Туреччині, так у протоколах записано. Привели нас із Ладоги до Карлицької слободи, де ми застали інших жінок–заручниць. Нас примусили писати листи до мужів до Туреччини, щоб ті прийшли з повинною і цим урятували нас від кари смерті.

Ти хочеш запитати, чому я писала того листа, хоч знала, де знаходиться мій Гамалія? Не питай. Не кожен може залишитися великим у карлицькому світі. Не засуджуй, поки сам не витерпиш… Існує страх смерті — на війні, в заметілях, у катівнях. Та немає гіршого страху, коли опиняєшся серед малих людей,