Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
І я написала листа. Я можу й нині написати й наговорити на себе, що тільки накажуть. Карлики забирають у людини все: гідність, протест, волю, мислення, залишають тільки шлунок. А із самим шлунком не будеш великим. Шлунок є і в щура, і в тхора…
А Мотря… Не всі можуть бути такі, як Мотря. І я потайки дякую своєму Богові, бо тут і Бога не можна споминати, що піду із життя з пам’яттю про єдине світло, що сіяло мені в цій темряві, — то була Мотрі Кочубеївни душа, що горіла, поки не згасла, мов допалена воскова свічка.
Жона осавула Гамалії затихла. Обірвалася мелодія, на храмову жебранку схожа, а за хвилину почувся болючий спів — поминальна пісня по Мотрі.
Мотря стояла посеред майдану з розпущеним волоссям, що спадало аж до колін білявою зливою, закривало з обох боків щоки, й маленьким людям видні були тільки її очі кольору шаленого чорторию, що міниться синявою й густою зеленню; очі ті скаламучувалися тугою й ненавистю, впевненістю й погордою; довкруж неї день–денно стояли тісним колом вибрані карлики, а прості — й серед них уже ми, змалілі старшинські жони з покрученими кистями рук після написання зрадницьких листів — неподалік за вибраними, і всі хором кричали: «Напиши листа мужові, анатема тобі, анатема!»
Вибрані карлики готові були шарпати Мотрю, кусати й розтерзувати, проте доступитися до неї не могли, відштовхувані її поглядом, у якому ні на мить не затінювався страх: тільки над зляканою людиною можуть мати карлики владу.
Дивувався Поважний Карлик з упертості Мотрі й натужно думав, яким чином викликати в непокірної бранки те всесильне почуття страху, що закрадається непомітно, а розмножується швидко й повсюдно, як тля на калині, і никне, і тліє, і всихає тоді розкішний цвіт. Врешті додумався, наказав подати Мотрі добірної їжі й кришталевої води з найглибшої меншиковської криниці: стояла Мотря на майдані, зголоджена і спрагла, вже п’ятий день.
Жадібність зблисла в очах Мотрі, і обнадійливий шепіт прошелестів серед вибраних карликів, та відсунула вона тацю із запашними наїдками, проте збанок з водою, холодний і вогкий, що його подав Поважний Карлик, затримала в долонях, і вперше побачила Мотря на губах ліліпута гримасу, схожу на вдячну посмішку: його бажання зламати волю Мотрі було таке жагуче, що він чисто по–людськи заблагав її, аби надпила зі збанка хоч ковток цілющої води; Мотря уздріла провалля, до якого наблизилася, а на його дні свою власну малість побачила; із зусиллям, немов то була тяжка камінна брила, простягнула вперед руки із збанком і кинула, пожбурила його на голову Поважному Карликові.
А тоді почувся зловісний писк, карлики підступили ближче до Мотрі й почали на неї плювати. Вони корчилися зі скаженої люті, чорна піна виступала на губах, карлики бризкали нею, немов тхори сморідним калом, та відступали назад перед погордливим поглядом Мотрі, в якому не могли догледіти й тіні страху.
Тільки один карлик, якого прозвали Калмиком, бо аж із Калмикії привезли його в подарунок Петрові, наважився виступити вперед. Мав він рідке рудаве волосся, що спадало на потилицю брудними ковтунами, і плюскле, немов хтось ударив його разом долонями зобабіч, обличчя, очі мав налиті сукровицею, як роз’ярений щур, він прошипів, повертаючи голову до змалілих українських жінок:
— Чого ж ви так швидко скорилися? Ану виходьте голодувати, бачите, вона не боїться, що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтеся, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками? Виходьте, голодуйте, ставайте знову великими! Нема сміливців? Ох ви, патріоти з печі!
Та ніхто з нас не зрушився з місця. Ми вже були здолані страхом, а Калмик не переставав знущатися:
— Станьте всі біля неї, не їжте і не пийте: скільки трупів лежатиме на цьому майдані за тиждень!
Гримнув регіт — карлики сміялися. Вони хапалися за животи, качалися в знемозі по землі, вставали й захлиналися, вибелькуючи крізь сміх раз по раз:
— Скільки трупів! Скільки трупів!
А один, якого звали Вурдалаком, через те, що був губатий, мов верблюд, і у вічно роззявленому його роті парувалися мухи, до того ж він був волохатий, і від внутрішньої люті волосяний покрив пробивався крізь сорочку, мов жала, — він так щиро сміявся, що не витримав і вмер від розриву серця, його потягли за ноги й викинули на звалище зі сміттям: до мертвих карлики пошанівку не мали, не було в них навіть своїх цвинтарів — тільки ідоли.
Мотря стояла посеред майдану ще день і другий, простягнувши вперед руки, й шепотіла сухими губами одні й ті ж слова: «Наснажувала я його на велике діло…»
Я не розуміла тих слів, та чула їх завжди, коли нас після політичних занять проводили гусаком повз Мотрю й примушували у її бік плювати й глумитися над нею. «Наснажувала його на велике діло!» — слухала я і відчувала ту наснагу, якою скористатися вже не могла.
Одного разу пізно вночі я тихо вийшла з бурдею. Карлики спали, а Мотря стояла на майдані, облита місячним світлом; круглий місяць висів над нею, вона простягала до нього руки, наче хотіла злетіти. Я підійшла до неї і спитала:
— Бідна Мотре, чому так чиниш? Загинеш і нікому своєю смертю не допоможеш.
— Жаль мені тебе, жоно мужнього Гамалії, — відказала Мотря. — Жаль, що так зниділа. І не ти одна. Нидіє наш народ… Мій батько, ницим ставши із захланності, вчинив велику зраду: став найвідомішим донощиком в Україні, приклад якого довго наслідуватимуть нові Носи й Ґалаґани. Моя мати в невігластві своїм благословила батька на зраду. Наш будинок завдяки їхньому злочинові єдиний уцілів у Батурині, як пам’ятник зради… Я
