Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
— Ідіть і тягніть жереб, хто повинен різати, хто бризкати кров, хто нести жертовні частини до вівтаря, а хто борошно, хто вино.
Вони тягли жереб. Потім сказав доктор Ніттаї:
— Вийди на двір ти, призначений, і подивись, чи прийшов час різати.
Коли той, що мав дивитися, вийшов, він крикнув, поглянувши:
— Розвиднилося. На сході ясно.
— Чи ясно аж до Еброна? — спитав доктор Ніттаї і почув на відповідь:
— Так.
Тоді звелів доктор Ніттаї:
— Ідіть і принесіть сюди ягня.
І ті, кому це випало, пішли до приміщення для ягнят. Вони не зважали, що не було там ніякого ягняти, вони принесли ягня, якого не було, вони напоїли його за приписом зі золотого келиха.
Ті, кому це випало, підійшли тим часом із двома велетенськими золотими ключами до святилища та відчинили великі ворота. В той момент, коли потужний шум відчинених воріт досяг його вух, той, кому це випало, зарізав в іншому приміщенні жертву, якої там не було. Потім вони перенесли тварину, якої не було, на мармуровий стіл, оббілували та розділили її, як приписано було, і понесли дев’ять окремих її частин на платформу перед вівтарем.
Потім вони кинули жереб, кому випаде нести жертовні частини з платформи на вівтар. Підійшли службовці нижчих рангів і переодягли тих, кому це випало. Потім вони запалили жертовний огонь і кадили зі золотої посудини золотими ложками. І вони взяли велику лопатну сурму, стоголосу, й усі сто голосів її зазвучали одночасно. Коли лунало це потужне гудіння, яке покривало кожен шум в Єрусалимі, тоді всі знали, що тепер несуть на вівтар жертву, і падали ниць.
Роздали тим, кому це випало, вино. Доктор Ніттаї піднявся на ріг вівтаря, стояв, чекаючи, з хустиною в руці. Ті, кому це випало, кинули частини жертви в огонь. Як тільки священик нахилився, щоб вилити вино, доктор Ніттаї подав свій знак, змахнувши хусткою. І коли піднявся стовп диму, левіти на ступенях святилища заспівали псалом, а священики на платформі перед вівтарем промовляли благословення над народом, що лежав ниць.
Так приносили цього 6 серпня жертву священики восьмої черги, черги Абія, яким це випало, з усією пишністю та додержуючи усіх приписів, яких було багато сотень. Ці виснажені, готові сьогодні або завтра вмерти, не бачили, що приміщення для ягнят і вівтар Господа були пусті. Віра доктора Ніттаї була в них. Ця віра робила те, що вони бачили ягня. Вони приносили його в жертву, і ця жертва була змістом і вершиною їхнього життя. Тільки для того вбирали вони з таким трудом повітря в легені та видихували його, і тільки це відділяло їх від смерті.
Коли Тита повідомили, що юдеї пожерли останніх ягнят, призначених для їхнього Бога, він був надзвичайно вражений. Вони були моторошні, божевільні, прибиті богами. Нащо вони, ці незбагненні, які не мали ніякої іншої охорони, крім Ягве, пограбували його вівтар?
Тепер обложеним був кінець. Була велика спокуса почати штурм виснаженого міста. Армія після довгої знесилюючої облоги жадала цього. Це був також найкоротший і найпевніший шлях до тріумфу. Його батько не має більше причин підтримувати фікцію, що йдеться тільки про поліцейський захід. Він сидить у Римі досить міцно, хоч він сам і не закінчив походу. Коли Тит візьме тепер місто штурмом, Рим не зможе йому відмовити у тріумфі.
Принц провів погану ніч, повну сумнівів. Тріумф є гарна річ, але хіба вік не заприсягався Береніці, хіба не заприсягався він собі самому не виливати свій гнів проти людей на храм? Він вжив насильство проти Береніки та нічого доброго з того не вийшло. Коли він пощадить храм, коли він почекає, доки той сам здасться, то чи не зітре він цим те, що він вчинив із жінкою?
Він доручив Йосифові ще раз, востаннє, зробити спробу дійти мирної згоди. Він сказав йому передати таку пропозицію, яка йшла далеко далі усіх попередніх поступок.
Серце Йосифа безумно забилося. Він низько схилився перед Титом, за юдейським звичаєм, приклавши руку до лоба. Те, що давав римлянин, було великим подарунком, і давала його сильна рука, яка справді не мала потреби це дарувати, яка могла домогтися всього своєю волею. Він мусив довести тим, у місті, щоб вони це зрозуміли. Тепер, не зважаючи на все інше, набирало змісту те, що він тут, перед Єрусалимом, із римлянами, а не за його мурами, як той Юст.
У встановлену годину він підійшов безпосередньо до муру сам, просто одягнений, без зброї, без знаків священицької гідності. І от стояв він між обложеними й обложниками, маленький чоловік на пустій землі перед велетенським муром, і перед ним стіна була густо обліплена юдеями, а за ним блокадну стіну густо обліпили римляни. Була спека, сморід, тривожне мовчання, так що він чув тільки пульсування своєї крові. На своїй спині він відчував холодний, глузливий погляд Тиберія Александра, перед собою він бачив повні ненависті очі Симона бар-Гіори, дикі очі товариша своєї юності Амрама, повні зневаги очі Йоанна. Усім тілом він відчував холод під гарячим сонцем.
Він почав говорити. Спочатку звучали його слова пусто та відчужено, але потім це пройшло, і він говорив просто, гаряче і так, як ніколи в своєму житті. Римляни, пропонував він, якщо місто буде їм здане, хоч і візьмуть у полон озброєних, але ніхто не поплатиться життям. Римляни, пропонував він, ще сьогодні пропустять жертовні тварини для храму, вважаючи, що юдеї візьмуть і призначену для Ягве жертву цезаря, народу та сенату римського та принесуть її, як раніше.
Ті там, на мурах, розглядали спочатку Йосифа похмуро та повні смутку. Тепер навіть серед макавеїстів багато хто жадібно дивилися на Симона й Йоанна. Бо це була справді велика, милосердна пропозиція, і вони в глибині свого серця сподівалися, що вожді приймуть її.
Але ті про це не думали. Коли вони здадуться, яке життя тоді матимуть? Спершу їх проведуть у тріумфі, потім як рабів зашлють кудись на рудник. А коли навіть римляни звільнять їх, то хіба зможуть вони жити серед юдеїв після всього того, що було? Після того, як їхня війна не вдалася, вони навіки будуть прокляті між юдеями. Та й не такі тільки були в них міркування; були й глибші причини. Вони зайшли так далеко, призвели до того, що тепер країна зрівняна зі землею, а храм став кладовищем і кривавою фортецею, вони пожерли ягнят Ягве і тепер хотіли йти своїм шляхом до кінця.
Отже, ще й не знаючи, що мають