Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

— Скільки жертовних ягнят є ще у приміщенні для них? — грубо спитав Симон бар-Гіора.

— Шість, — відповів із насильною твердістю шеф храмової служби.

— Ви помиляєтеся, мій докторе та пане, — м’яко поправив секретар Амрам, і ввічлива, зла усмішка оголила його зуби. — Їх там дев’ять.

— Видайте дев’ять ягнят, — сказав майже добродушно Йоанн із Гісхали. — У цьому місті вже давно Ягве єдиний, що їсть м’ясо. Ягнят не треба далі палити. Ягве мав на своєму жертовному вівтарі досить солодкого запаху. Ті, що б’ються за святиню, повинні від святині жити. Видайте нам дев’ятеро ягнят, мої доктори та панове.

Шеф храмової служби старався проковтнути слину, шукав відповіді. Але раніше, ніж він заговорив, виступив наперед доктор Ніттаї. Він запально спрямував сухі, дикі очі на Йоанна з Гісхали.

— Всюди сіть і пастка, — заклекотів він своїм твердим Вавилонським акцентом, — тільки в храмі безпека. Тепер ви й в храмі хочете поставити свої пастки. Посоромтесь.

— Це видно буде, мій докторе та пане, — відповів спокійно Йоанн із Гісхали. — Ви, можливо, помітили, що форт Антонія впав. Війна підповзла аж до самого храму. Тепер храм уже не є житлом Ягве, він є фортецею Ягве.

Але доктор Ніттаї клекотливо гримів далі:

— Ви хочете пограбувати вівтар Ягве? Хто краде у Ягве Його хліб і Його м’ясо, той краде у всього Ізраїлю його підпору.

— Мовчіть, — похмуро звелів йому Симон. — Храмова служба припиняється.

А секретар Амрам підійшов до доктора Ніттаї, поклав йому руку на плече та сказав, примирливо усміхаючись жовтими зубами:

— Заспокойтеся, пане колего. Як це сказано у Єремії? «Так каже Ягве: Киньте вашу вогненну жертву до вашої їстівної жертви і жеріть її; бо я не вимагав від ваших батьків нічого, коли вивів їх із Єгипту, ні вогненної жертви, ні їстівної жертви».

Йоанн із Гісхали оглянув своїми сірими очима ряди збентежених. Він бачив безумний, твердий череп доктора Ніттаї. Примирливо, чемно він сказав:

— Якщо ви хочете далі провадити службу, панове, співати, грати в свої інструменти, промовляти благословення, це вам не заборонено. Але все, що є з хліба, вина, олії та м’яса, ми реквізуємо.

Первосвященик Фанія прийшов, його повідомили. Коли спрямована Йоанном із Гісхали доля покликала його на найвищу посаду в місті і в храмі, цей тупий, кремезний чоловік прийняв цю Божу волю з важким страхом. Він був свідомий своєї обмеженості, він нічого не вчився, ні таємного вчення, ні навіть простих коментарів до Святого Письма, він вчився тільки готувати цемент, носити каміння та класти його один на один. Тепер Ягве одяг його в святий убір, вісім частин якого очищали від восьми найважчих гріхів. Хоч який бідний був він на розум та освіту, але була святість у ньому. Та цю святість так важко було носити. От велять ці солдати припинити храмову службу. Це негаразд. Але що він повинен робити? Всі дивилися на нього, чекаючи, що він повинен щось сказати. О, якби він мав на собі свій святий убір, тоді Ягве безумовно дав би йому правдиві слова. Тепер він почував себе голим, стирчав тут безпорадно. Нарешті він розкрив рот.

— Ви не можете, — сказав він до Йоанна з Гісхали, — дев’ятьма ягнятами прогодувати свою армію. А ми цим можемо далі провадити Святу службу чотири дні.

Священики вважали, що сказане первосвящеником Фанією є побожний, справедливий розум народу, і зразу шеф храмової служби поспішив йому на допомогу:

— Коли ці люди ще живуть, — сказав він, показуючи на священиків навкруг себе, — то тільки ради того, щоб провадити, як велить Письмо, службу Ягве.

Але Симон бар-Гіора тільки й сказав:

— Храмові ворота досить довго дивилися, як ви напихали свої черева жертвами Ягве.

А його озброєні солдати вдерлися в приміщення для ягнят. Вони забрали ягнят. Вдерлися у винну комору, забрали вино й олію. Вони вдерлися у святилище. Ніколи, від того часу як стоїть храм, нога несвященика не ступала туди. Тепер солдати, вайлувато та ніяково, брели через прохолодну, строгу, напівтемну палату. Там стояв семисвічник, жертовний вівтар, стіл із дванадцятьма золотими хлібами та хлібами з борошна. Ніхто не клопотався золотом, а на пахучі пшеничні хліби Симон вказав і звелів: «Візьміть!» Він говорив особливо грубо, щоб приховати свою непевність. Солдати підійшли до столів із священними хлібами, обережно, боязкими підошвами. Потім швидкими рухами вони схопили хліби, вони несли їх невправно, так немов хліби були маленькими дітьми, з якими треба поводитися дуже обережно.

Первосвященик Фанія незграбно ступав за солдатами, нещасний, хворий від сумніву, не знаючи, що робити. З великим страхом дивився він на завісу святині святинь, житло Ягве, куди тільки він смів вступати в день всепрощення. Але Симон та Йоанн не доторкнулися до завіси, вони повернули назад. Страшний тягар упав із первосвященика Фанії.

Солдати зітхнули, коли залишили заборонений простір. Вони були цілі, вогонь із неба не вдарив. Вони несли хліби. Це були добірно білі хліби, але тільки хліби, нікому нічого не сталося, коли до них доторкнулися.

Симон та Йоанн запросили на цей вечір панів свого штабу на вечерю, а крім того секретаря Амрама. Всі вони вже кілька тижнів не їли м’яса, і тепер жадібно нюхали запах смаженини. Було також багато вина, вина благородного, вина з Єшкола, і на столах лежав хліб, досить хліба, не тільки для їжі, а також, чоловіки усміхалися, і для того, щоб брати ним м’ясо з тарілок. Вони викупалися, намазалися миром з храму, підстригли та вирівняли волосся та бороди. Здивовано дивилися вони один на одного: в яких ставних, елегантних панів перетворилися здичавілі.

— Розміщайтеся собі вигідно й їжте, — запропонував Йоанн із Гісхали. — Певно, востаннє можемо це зробити, і ми це заслужили.

Їхні солдати вимили їм руки, Симон бар-Гіора промовив слова благословення та розламав хліб, це була багата вечеря, і вони дали дещо й солдатам.

Обидва вожді були в доброму лагідному настрої. Вони згадували свою батьківщину Галилею.

— Я згадую ріжкові дерева твого міста Герази, брате Симон, — сказав Йоанн. — Це прекрасне місто.

— Я згадую фіґи й оливки твого міста Гісхали, мій брате Йоанн, — сказав Симон. — Ти прибув із півночі до Єрусалима, я з півдня. Ми повинні були діяти разом, коли ми прийшли.

— Так, — усміхнувся Йоанн, — ми були дурнями. Ми були як півні. Слуга несе їх за ноги у двір, щоб зарізати, а вони, висячи та хитаючись, клюють один одного.

— Дай мені грудинку, що на твоїй тарілці, мій брате Йоанн, — сказав Симон, — і дозволь, я тобі дам ніжку. Вона жирніша та