Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
Капітан Педан читав наказ, як приписувалося уголос. Перший центуріон п’ятого леґіону мав бистрий розум, він своїм єдиним зрячим оком і хитрим мозком охопив його раніше, ніж прочитав своїм квакаючим голосом. Отже, він помалу промовляв читане. М’ясистий, із голим рожевим лицем, потужними плечима, дужою потилицею, стояв він перед полководцем. Помалу виходили з його широкого рота слова наказу. Слова: «Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно» виходили дуже виразно і з притиском, прикінцеві слова: «але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму» капітан, хоч вимовляв і не швидше, проте звучали вони, як другорядні, побіжні. Він спрямовував, доки читав, очі більше на полководця, ніж на табличку, допитливо, вагаючись, ніби читав він неправдиве. Знову під поглядом цих очей відчув Тит перед цим галасливим, незграбним чоловіком таку ж огиду, як часто відчував і раніше, і таку ж сильну спокусу, таку ж шалену хіть, яку відчував при словах генералів, — далі кинути вогонь усередину «того, що там», «відомого». Якусь мить обидва мовчали. Капітан усе ще дивився на нього, не вірячи, чекаючи. Так, не було ніякого сумніву, він чекав. Цілком твоя правда, мій Педане. Але й інші праві. Роби, що хочеш. Кожен пересував на іншого відповідальність. Всі хочуть це зробити, але ніхто не хоче, щоб це був він. «Ти муж, мій Педане! Зроби це ти». Таке, можливо, відчував Тит у той час, як капітан Педан стояв перед ним і чекав. Це не були думки й уже аж ніяк не були це слова, Тит стерігся. Не з’явилося нічого більше, крім маленької непомітної усмішки. Але перший центуріон п’ятого помітив усмішку. Сказав він щось? Полководцеві було так, наче він щось сказав. Воно прозвучало як «Геп, геп». Але це, розуміється, було неможливо. Капітан Педан узяв табличку, сховав її, як приписувалося, віддав привіт, витягнувши руку з розпрямленою долонею. Полководець сказав: «Дякую». Капітан Педан відійшов і нічого не сталося.
Цієї ночі Тит спав із Беренікою. Спав неспокійно, і Береніка чула, як він казав: «Дай мені табличку».
Капітан Педан тим часом повертався до свого намету. Він мав слова наказу в голові, проте витяг табличку ще раз, перечитав її. Зробив широкий рот ще ширшим, був задоволений. Звісно, спека в цій країні, гидкі комарі, що особливо любили його біляве, рожеве тіло, виснажлива нудьга облоги, це все було противне, і носій трав’яного вінка, улюбленець армії міг би себе пошкодувати. Минулого року, коли воєнні дії тут були припинилися, він був посланий з депешею Муціана до Італії і там брав участь у поході проти Вітеллія. Якби він лишився там, він вступив би в гвардію, міг би дослужитися до полковника, до генерала. Тепер, тримаючи цю табличку в руках, він не каявся, що знову повернувся як перший центуріон до свого п’ятого, до мурів цього вошивого Єрусалима, щоб узяти участь у цій клятій облозі. Педан був солдат. Солдат аж до підошов своїх черевиків. Він любив це — сито та грубо їсти, чинити блуд, пиячити, співати соковитих пісень. Він навчився колоти, стріляти, рубати, він, такий м’ясистий чоловік, був неймовірно спритний і дужий. Він був у великій згоді зі самим собою. Він часто роздивлявся своє обличчя не тільки в коштовному золотому дзеркалі, яке він мав із собою в усіх походах, а й у кожній воді, повз яку проходив, або в своєму щиті. Його обличчя подобалося йому. Коли він позбувся одного ока, то, щоб замовити собі нове, розшукав найкращого спеціаліста, який виробляв очі для статуй. Тепер його обличчя справді йому подобалося, і він не шкодував, що втратив око. Він любив небезпеку. І любив здобич. Із своєї частки здобичі, із нагород за особливі заслуги та шляхом спритних таборових операцій він збив собі чималий статок, що лежав у надійному сховку в банкіра у Вероні та давав добрі проценти. Колись, старий, беззубий, носій трав’яного вінка, улюбленець армії, повернеться він до цієї Верони і гратиме велику роль, змушуватиме місто танцювати по своїй волі.
А поки що він має кращу роботу. От, наприклад, цей курйозний наказ. Надзвичайно втішний наказ, який по суті тільки він правильно розуміє, і тільки він знає, що з ним робити. Сам цей курйозний наказ нагороджує його за те, що він із розкішної Італії повернувся до свого п’ятого. Бо перший центуріон п’ятого, що ставився взагалі до людей із цілковитою байдужістю та побивав своїх ворогів, як спортсмен, без ніякого іншого інтересу до їхньої особи, цей капітан Педан мав єдину велику ненависть: до юдеїв.
Усе в цих людях — їхня мова, їхні звичаї, їхня віра, їхнє дихання, їхнє повітря — злостило його. Й інші східні люди були ледачі, смердючі варвари з безглуздими звичаями. Але ці юдеї так люблять неробство, що їх ніяким способом, навіть загрозою смерті не можна примусити щось зробити в суботу. Вони в своїй країні мають навіть річку, Суботню річку, що сьомого дня не тече. І на початку цієї війни вони, він це бачив власними очима, без опору давали себе вбивати цього сьомого дня, тільки з принципової, законом приписаної ліні. Вони вірять, ці дурні, що душі тих, хто додержують їхніх паскудних заповідей, будуть законсервовані Богом для вічності. Це робить цих безсоромних такими нечутливими до того, що інших вабить і жахає. Вони вважають себе за кращих, ніж інші люди, так немов вони були римські леґіонери. Вони ненавидять і зневажають усіх інших. Обрізають собі прутень, тільки щоб мати відмінну ознаку. Вони дратуюче інші, уперті, як дикі цапи. Коли вони вмирають, коли їх розпинають, то вони кричать: «Яг, Яг. Яг наш Бог». Через це «Яг, Яг» він спочатку вірив, що їхній Бог — віслюк, і дехто казав, що вони вшановують осла у своїй святині святинь. Але це — неправда. Ці божевільні злочинці вірять у Бога, якого не можна ні бачити, ні попробувати на смак, такого ж безсоромного, як вони самі, Бога, що існує тільки в розумі. Він часто робив собі особисту забаву, лоскочучи розіп’ятих на хресті, щоб загрозами й обіцянками довести їх до розуму. Але ні й ні. Вони справді вірять у свого невидимого Бога, вони кричать Яг, Яг і вмирають. Капітан Педан невмолимий противник такого безглуздя. Він
