Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Отже, заради кохання?

– Хтозна. Я не уявляю, що ще він сподівався знайти тут, у країні, одна половина якої вбиває другу через ганчірки інакшого кольору…

– Ізабелла?

– Не знаю… Цієї загадки я ще не розгадав.

– Це та сама Ізабелла, яка трохи пізніше одружилася з книгарем Семпере?

Вілахуана здивовано глянув на неї.

– Звідки вам це відомо?

– Скажімо так: у мене є свої джерела.

– Якими було б незле поділитися зі мною.

– Я це зроблю, щойно матиму змогу. Я дала слово. То це була та сама Ізабелла?

– Так, та сама. Ізабеллі Жисперт, доньці власників продуктової крамниці «Жисперт», яка ще досі працює за церквою Санта-Марія-дель-Мар, судилося стати Ізабеллою Семпере.

– Гадаєте, вона була закохана в Давида Мартіна?

– Як я пригадую, вона вийшла за Семпере, а не за Мартіна.

– Це нічого не доводить, – відказала Алісія.

– Мабуть, маєте рацію.

– Ви її знали? Ізабеллу?

Вілахуана кивнув.

– Я був на весіллі.

– Вона здалася вам щасливою?

– Усі наречені щасливі в день свого весілля.

Цього разу вже Алісія усміхнулася злостиво.

– Якою вона була?

Журналіст опустив очі.

– Я розмовляв із нею лише раз чи два.

– Але ж вона мала справити на вас якесь враження.

– О так. Ізабелла справляла враження.

– І?

– І вона видалася мені однією з тих украй небагатьох людей, які роблять цей сучий світ місцем, вартим того, щоб його відвідати.

– Ви були на похороні?

Вілахуана повільно кивнув.

– Правда, що вона померла від холери?

Погляд журналіста оповила тінь.

– Так кажуть.

– Але ви так не думаєте?

Журналіст похитав головою.

– Тоді чому б вам не розповісти решту цієї історії?

– Правду кажучи, це сумна історія, яку мені хотілося б забути.

– І саме тому ви вже стільки років пишете про неї книжку? Книжку, яку – ви мали б розуміти це – вам ніколи не видати, принаймні в цій країні…

Вілахуана сумовито всміхнувся.

– Знаєте, що сказав мені Давид Мартін, коли я бачив його востаннє? Того вечора ми втрьох, я, він і Маташ, зібралися в «Ель Шампаньєті», щоб перехилити по келишку й відзначити закінчення першої частини «Лабіринту».

Алісія похитала головою.

– Хтозна-чому розмова звернула на вічну тему письменників і алкоголю. Мартін, який здужав випити відро горілки, не втрачаючи при цьому ясності думки, сказав мені того вечора фразу, яку я ніколи не забуду: «П’ють, щоб пам’ятати, а пишуть, щоб забувати».

– Може, він і не був таким безумцем, як видавався.

Вілахуана мовчки кивнув, обличчя його обважніло від спогадів.

– У такому разі чому б вам не розповісти мені те, що ви стільки років прагнете забути? – попросила Алісія.

– Тільки не кажіть, що я вас не попереджав, – мовив журналіст.

Уривок із книжки

ЗАБУТІ:

ВІКТОР МАТАШ І КІНЕЦЬ УТРАЧЕНОГО ПОКОЛІННЯ БАРСЕЛОНИ

Серхіо Вілахуана

(Видавництво «Дестіно», Барселона, 1989)

«Чорнило й сірка», захопливий та іронічний твір, написаний Віктором Маташем у 1933 році, імовірно, під впливом нещасть, які спіткали його друга й колегу Давида Мартіна, починається так:

«Не треба бути Ґете, щоб зрозуміти просту істину: будь-який письменник, що заслуговує на це найменування, рано чи пізно зіштовхується з Мефістофелем. Ті, що мають добре серце – якщо такі ще існують, – віддають йому свою душу. Усі решта – душі тих простаків, що стоять на їхньому шляху».

Віктор Маташ, який найменування письменника заслужив кров’ю й потом, зустрів свого Мефістофеля осіннього дня 1937 року.

Жити з письменства, балансуючи на краю, вдавалося до якогось моменту, але громадянська війна, що вибухнула в Іспанії, остаточно підтяла те, що лишалося від хисткого видавничого механізму, в якому Маташ знайшов був свою мету і свій хліб. Він далі писав, далі публікувався, але новим панівним жанром стала пропаганда, памфлети й панегірики на службі в грандіозних цілей, просякнутих ґвалтом і кров’ю. За кілька місяців Маташ, як і багато інших, виявився неспроможним заробити собі на прожиття. Лишалося сподіватися хіба що на чужу ласку або на щасливий випадок, що тими днями траплялися дедалі рідше.

Його останніми видавцями, яким він довірив свій цикл книжок «Лабіринт духів», було двійко прозірливих кавальєро, що звалися Ревельс і Баденс. Баденс, неабиякий гурман і знавець щонайвишуканіших страв і продуктів, які тільки існують на Землі, тимчасово полишив справи й перебрався до себе на дачу в Емпурді [97], щоб вирощувати там помідори й розмірковувати над таємницями трюфелів, чекаючи, доки минуть часи божевілля. Баденс був природженим оптимістом, якому огидні були всілякі свари і який прагнув вірити, що конфлікт триватиме не довше двох-трьох місяців, після чого Іспанія повернеться до свого природного стану хаосу, в якому завжди знайдеться місце для літератури, смаковитих наїдків і комерції. Ревельс, пильний дослідник політичного штукарства, вирішив лишитися в Барселоні й не закривати видавництво, хоча й зазнавав збитків. Художня література опинилася в непевному становищі, і гроші йшли здебільшого від друкування відозв, памфлетів та епічних поем, що прославляли тогочасних героїв, які щотижня змінювали один одного внаслідок внутрішньої боротьби, що загрожувала перетворитися на громадянську війну вже в межах самого республіканського табору. Не такий оптиміст, як його компаньйон, що надсилав йому ящики з чудовими помідорами та іншою городиною, Ревельс мав чуття, що все це затягнеться надовго й закінчиться вкрай погано.

Незважаючи на це, Ревельс і Баденс далі виплачували Маташеві щомісячний невеличкий аванс за його майбутні твори. Маташ, попри свою скруту, брав цю платню неохоче. Ревельс наполягав, намагаючись заспокоїти його сумніви. Коли розмова неминуче звертала на тему сумління або ж того, що видавець називав «бриднями людини, яка ще не знає по-справжньому, що таке голод», Ревельс лукаво посміхався до Маташа й запевняв його: «Вікторе, про нас не турбуйся, я вже подбаю про те, щоб колись ти нам компенсував усе, що зараз ми платимо тобі наперед».

Завдяки цій допомозі видавців Маташева сім’я мала що їсти – на той час цим уже могли похвалитися не всі. Більшість Вікторових колег перебували в куди хиткішому становищі з загрозливими перспективами. Декотрі, охоплені запалом романтизму, об’єднувалися в добровільні міліційні дружини. «Ми винищимо фашистських щурів у їхньому смердючому кублі», – казали вони. Не один дорікав Маташеві, що він не вступає до ополчення разом із ними. То були часи, коли пропагандистські плакати, якими були обвішані будинки в місті, заміняли багатьом людям їхні переконання і здоровий глузд. «Хто не готовий боротися за свою свободу, не заслуговує її», – казали Маташу. Письменника, який відчував, що його друзі мають рацію, гризли докори сумління. Чи мав би він покинути Сусану та їхню доньку Аріадну в будинку на пагорбі, а сам вирушити на зустріч із військами так званого «національного