Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Дядько Ернесто був із тих, хто заробив свої статки в наших колишніх колоніях?

– Так, він був типовим авантюристом, таким, як їх описують у книжках. Коли йому було сімнадцять, у кишенях Ернесто, хоч він і не минав нагоди зазирнути до чужих, свистів вітер. У Барселоні його розшукувала Громадянська гвардія, готова переламати йому ноги, і лише якимось дивом Ернесто вдалося врятуватися, пролізши «зайцем» на торговий корабель, що відходив до Гавани.

– І як йому повелося на Кубі?

– Непогано. Коли дядько Ернесто повернувся до Барселони на своєму власному кораблі, у білосніжному костюмі і з дружиною, на тридцять років молодшою за нього, яку він незадовго до того виписав собі зі Скандинавії, минуло понад чотири десятки років. За весь цей час Цукровий Король заробив і втратив не один статок – як свій, так і чужий – у торгівлі цукром і зброєю. Завдяки легіону різноманітних полюбовниць він породив стільки байстрюків, що вистачило б заселити всі Карибські острови. Він чинив такі неподобства, що якби існувала в цьому світі справедливість і якби Бог хоч трохи пильнував за її дотриманням, дядькові Ернесто було б гарантовано тепленьке місце в пеклі на десять тисяч років.

– Якби ж то, – промовила Алісія.

– Щоправда, слід усе ж зазначити, що брак справедливості небеса за своїм звичаєм бодай компенсують дрібкою іронії. Подейкують, що невдовзі після повернення з Куби Цукровий Король почав втрачати глузд через отруту, яку йому підсипала в їжу під час останньої вечері на Кубі ображена на нього кухарка-мулатка, що носила в собі непогамовну злість, а може, й не тільки злість. Зрештою Ернесто на горищі свого новісінького маєтку пустив собі кулю в голову, переконаний, що в будинку щось мешкає, щось, що повзає по стінах і по стелі й смердить, як гадюче кубло… Щось, що кожної ночі прослизало в спальню і скручувалося коло нього на ліжку, щоб висмоктати душу.

– Вражає, – мовила Алісія. – Ви самі це вигадали?

– Позичив у Маташа, який виклав цю історію у дещо драматичному стилі в одній із частин «Лабіринту духів».

– Шкода.

– Дійсність ніколи не перевершить вигадку, принаймні якісну вигадку.

– А дійсність у цьому випадку…

– Щонайімовірніше, куди прозаїчніша. Найправдоподібніше пояснення з’явилося в день похорону Ернесто, багатолюдної події, що відбувалася в соборі за присутності епископа, алькальда [93] й усієї братії з міської ради. Не кажучи вже про всіх тих, кому дядечко Ернесто позичав гроші і які прийшли, щоб переконатися на власні очі, що він справді помер і борги повертати не доведеться. Одначе я вів до того, що в день похорону розійшлася плітка, яка стверджувала, що насправді під ковдру до покійного цукрового магната прослизала донька ключниці, дівчинка сімнадцяти років, якій палець у рот не клади. Згодом вона зажила слави й грошей як танцівниця кабаре на вулиці Паралело під сценічним іменем Доріс Лаплас. І висмоктувала вона щоночі з дядечка не зовсім душу.

– А отже, самогубство…

– Очевидно, сталося з чиєюсь допомогою. Усе вказує на те, що його терплячій новій дружині (хоч і кажуть, що північні жінки холодні) допекли-таки постійні чоловікові зради, і в ніч Святого Хуана [94] вона вирішила вистрілити Ернесто в обличчя з мисливської рушниці, яку він тримав біля ліжка на випадок, якщо прийдуть анархісти.

– Звична історія.

– Житіє святих і грішних, дуже по-барселонськи. Хай що б там не сталося насправді, а садиба стояла занедбаною не один рік, і недобра слава про злі чари й прокляття, яке буцімто висіло над будинком від тої миті, коли Цукровий Король заклав перший камінь, не покинула його й тоді, коли Маташ разом зі своєю дружиною Сусаною вселилися сюди відразу після весілля. Треба сказати, що будинок був справді непростий. Одного разу, коли я гостював у них, Маташ влаштував мені екскурсію. Від цього дому волосся дибки ставало, принаймні в мене, прихильника музичних комедій і легеньких любовних історій. Там були сходи, які нікуди не вели, коридор із дзеркалами, розміщеними таким чином, що здавалося, ніби хтось іде за тобою, і підвал, у якому Цукровий Король спорудив басейн, виклавши мозаїкою на дні обличчя своєї першої дружини на Кубі, Леонор, дівчинки, якій минуло лише дев’ятнадцять весен, коли вона вкоротила собі віку, вгородивши шпильку для волосся в груди, адже була переконана, що носить під серцем змію.

– Чарівно. І це туди ви направили Ломану?

Вілахуана кивнув зі злостивою посмішкою на губах.

– Ви розповіли йому про всіх цих лихих потойбічних духів і про химери цього будинку? Ломана дуже забобонний і боїться таких речей…

– Недобре так казати з мого боку, але саме таке враження у мене про нього й склалося, і, зважаючи на ту невелику симпатію, яку викликав у мене цей персонаж, я вирішив, щоб не зіпсувати сюрпризу, не надавати йому інформації, про яку він не запитував.

– Ви вірите в усе це? У злі чари й прокляття?

– Я вірю в літературу. Ще іноді в кулінарію, надто коли переді мною стоїть тарілка смачного рису. Усе решта – дурисвітство або втеча від реальності, залежно з якого боку дивитися. Щось мені підказує, що в цьому ми з вами подібні. Я маю на увазі літературу, а не кулінарію.

– А що сталося далі? – запитала Алісія, прагнучи повернутися до розповіді про Маташа.

– По правді сказати, я ніколи не чув від Маташа якихось нарікань на потойбічні сили або щось подібне. Мені здається, що він вірив у всі ці байки менше, ніж у політичні промови, які на той час уже перетворили нашу країну на курник. Маташ одружився зі Сусаною, в яку був шалено закоханий, і працював без спочинку у своєму кабінеті, звідки розгортався краєвид на розпростерту внизу Барселону. Сусана була тендітним створінням зі слабким здоров’ям. Шкіра її ледве не просвічувалася наскрізь, а коли ти обіймав Сусану, то здавалося, що вона ось-ось зламається. Вона швидко втомлювалася і часом цілий день мусила проводити в ліжку, бо не почувалася на силі підвестися. Маташ постійно хвилювався за неї, але кохав її до нестями, і Сусана, гадаю, відповідала йому взаємністю. Я гостював у них кілька разів, і хоча мушу визнати, що, як я вже згадував, будинок був дещо моторошний, одначе мені здавалося, що, попри все, вони були щасливі. Принаймні попервах. Коли Маташ «спускався в