Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Дівчина похитала головою.

– Шкода. Фатальна жінка на службі режиму… Я гадав, на таке можна натрапити хіба що в романі Хуліана Каракса.

– Ви читали Каракса?

– Звісно! Це ж святий покровитель усіх проклятих письменників Барселони. Взагалі, я б не здивувався, якби виявилося, що ви з ним знайомі. Ви видаєтеся достоту героїнею його творів.

Алісія зітхнула.

– Це дуже важливо, сеньйоре Вілахуана. На карту поставлено життя кількох людей.

– Назвіть хоча б когось одного. Із іменем і прізвищем, коли ваша ласка. Тоді я, можливо, й поставлюся до цього всього серйозніше.

– Я не можу цього зробити, – відказала Алісія.

– Авжеж. Заради моєї ж власної безпеки, еге ж?

Дівчина кивнула.

– Але я в це не вірю, – сказав журналіст.

Відтак сплів руки на животі й, замислившись, відкинувся на своєму стільці. Алісія відчула, що втрачає його. Настав час закинути приманку.

– Коли ви востаннє бачили міністра Вальса на людях? – запитала вона.

Вілахуана розплів пальці, в очах його знову зблиснув вогник зацікавленості.

– Кажіть далі.

– Не так швидко. Наша домовленість полягає в тому, що ви розповісте мені все, що знаєте про Маташа й Мартіна, а я розповім вам усе, що можу, тоді, коли зможу. А це немало. Даю вам слово.

Вілахуана розсміявся собі під ніс, однак повільно кивнув.

– Разом із Вальсом?

– Разом із Вальсом, – збрехала Алісія.

– Гадаю, марно просити вас показати мені книжку.

Алісія продемонструвала свою найчарівливішу усмішку.

– Про неї ви також збрехали?

– Лише частково. Книжка була в мене ще два дні тому, але я її втратила.

– Підозрюю, що не забувши її в трамваї.

Алісія похитала головою.

– Наша домовленість, якщо дозволите мені поправку, така, – промовив Вілахуана. – Ви скажете мені, де дістали цю книжку, а я розповім вам усе, що ви хочете знати.

Не встигла Алісія розтулити рота, як журналіст застережливо підняв палець.

– Ще одне слово про мою безпеку, і я змушений буду побажати вам усього найкращого й попрощатися. Те, що ви мені розкажете, певна річ, залишиться між нами…

Дівчина надовго замислилася.

– Даєте слово?

Вілахуана поклав руку на стіс аркушів із текстом, над яким працював.

– Клянуся своєю вступною промовою.

Тоді Алісія кивнула й, роззирнувшись довкола, переконалася, що вони самі в бібліотеці. Журналіст вичікувально дивився на неї.

– Я знайшла її тиждень тому в кабінеті Маурісіо Вальса в його приватному помешканні. Книжка була схована в його робочому столі.

– А можна дізнатися, що ви там робили?

Алісія нахилилася ближче до журналіста.

– Розслідувала зникнення міністра.

Очі Вілахуани спалахнули, як бенгальські вогники.

– Пообіцяйте, що в мене буде ексклюзив на цю тему і все, що довкола неї.

– Клянуся вашою вступною промовою.

Вілахуана пильно поглянув їй у вічі. Алісія ані зморгнула. Журналіст узяв зі стола кілька порожніх аркушів і простягнув їх дівчині разом зі своєю авторучкою.

– Тримайте, – промовив він. – Гадаю, вам схочеться щось записати…

35

– Я познайомився з Віктором Маташем тридцять років тому, а саме восени 1928 року. Я тоді лише починав свою професійну кар’єру і працював у редакції «Голосу індустрії». Мною там затикали дірки, і робити доводилося всього потрошку. Віктор Маташ у ті часи під різноманітними псевдонімами писав серійні романи для видавництва, двоє власників якого, Баррідо й Есковільяс, зажили слави пройдисвітів, що ладні ошукати всіх на світі, від своїх авторів до постачальників чорнила й паперу. У них публікувалися також Давид Мартін, Ладислао Байона, Енріке Маркéс і вся та плеяда молодих і голодних письменників довоєнної Барселони. Коли виплат від Баррідо й Есковільяса не вистачало, щоб дотягти до кінця місяця (а таке траплялося часто), Маташ пописував на замовлення кількох газет, зокрема й «Голосу індустрії», від коротеньких оповідань до дивовижних розповідей про подорожі до місць, де він ніколи не був. Мені пригадується заголовок «Таємниці Візантія». Цей твір у свій час видавався мені шедевром, який Маташ вигадав від початку до кінця на основі самих лише старовинних поштових листівок із зображеннями Стамбула.

– Подумати тільки, а я вірила всьому, що пишуть у газетах, – зітхнула Алісія.

– Авжеж, ви маєте вигляд довірливої панянки, саме так. Одначе то були інші часи, коли ті, хто брехав у пресі, робили це елегантно. Але йдеться не про це, а про те, що мені неодноразово доручали перед самим випуском газети скорочувати Маташеві тексти, щоб зробити на шпальтах місце для якогось надзвичайного повідомлення або для несвоєчасних колонок котрогось із редакторових приятелів. Одного дня, коли Маташ прийшов до редакції забрати свій гонорар, він підійшов до мене. Я гадав, що він збирається почати сварку, але письменник лише простягнув мені руку, відрекомендувався, наче я не знав, хто він, і подякував, що саме я, а не хтось інший, краяв його тексти, коли вже не було на то іншої ради. «У вас гостре око, Вілахуано. Не загубіться тут», – сказав мені він.

Природа обдарувала Маташа хистом до вишуканості. Я кажу не про одяг, хоча письменник завжди мав бездоганний вигляд у своєму костюмі-трійці й окулярах із круглими лінзами в тонкій оправі, що надавали йому схожості з Прустом, бракувало хіба що «мадленок» [92]. Ні, я кажу про його манери, про те, як він звертався до людей, як розмовляв. Він був тим, кого редактори-халтурники називали «рідкісною птахою». До того всього Маташ був великодушною людиною: допомагав, не чекаючи, поки його попросять, і не сподіваючись нічого взамін. Власне кажучи, саме він трохи перегодом порекомендував мене до редакції «Ванґуардії», і таким чином саме завдяки йому мені вдалося визволитися від «Голосу індустрії». На той час Маташ уже майже не писав для газет. Йому ніколи не подобалася ця робота, що була для нього лише засобом збільшити свої доходи у неврожайні часи. Один із циклів книжок, який Маташ писав для Баррідо й Есковільяса, «Місто дзеркал», був у ті роки доволі популярним. Я гадаю, саме вони з Давидом Мартіном підтримували на плаву ціле видавництво, працюючи без відпочинку. Надто Мартін, який поклав своє і без того слабке фізичне й психічне здоров’я, спаливши розум перед друкарською машинкою. Маташ, завдяки родині, мав змогу почуватися трохи вільніше.

– Він походив із заможної родини?

– Не зовсім, але йому пощастило – чи то не пощастило, з якого боку подивитися – успадкувати маєток свого дядька на ім’я Ернесто, доволі екстравагантного персонажа, якого прозивали Цукровим Королем. Маташ був його улюбленим племінником, або ж принаймні єдиним членом сім’ї, якого Ернесто не ненавидів. Таким чином, невдовзі