Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Але сталося диво.
– Саме так. Переживши кілька важких років і кілька викиднів, у 1931 році Сусана знову завагітніла. Маташ страшенно боявся, що вона втратить і цю дитину, а разом із нею, можливо, і власне життя. Однак цього разу все минулося добре. Сусана завжди хотіла донечку, щоб назвати її на честь сестри, яку втратила в дитинстві.
– Аріадною.
– Ще коли Сусана тільки намагалася зайти на дитину, вона попросила Маташа взятися за нову книжку, цілком відмінну від усіх тих, які він написав доти. Книжку, призначену ні для кого іншого, тільки для їхньої донечки, що наснилася була Сусані. Саме так. Сусана стверджувала, що бачила свою доньку вві сні й розмовляла з нею.
– Це і був початок «Лабіринту духів»?
– Так. Маташ узявся писати першу книжку з серії про пригоди Аріадни в зачарованій Барселоні. Я думаю, він писав її не тільки для Аріадни, але й для самого себе. Мені завжди здавалося, що «Лабіринт духів» певним чином був попередженням.
– Попередженням чого?
– Того, що насувалося на нас. Ви тоді, мабуть, були ще маленькою дівчинкою… У передвоєнні роки все вже мало дуже поганий вигляд. Лихо висіло в повітрі…
– Ось маєте хороший заголовок для вашої книжки.
Вілахуана всміхнувся.
– Ви гадаєте, Маташ підозрював, що станеться далі?
– Не тільки він. Хіба лише сліпий міг цього не бачити. Маташ часто казав про це. Кілька разів навіть визнавав, що роздумує, чи не виїхати за кордон, але його дружина не хотіла покидати Барселони. Сусана гадала, що тоді вона ніколи не завагітніє. А потім уже було запізно.
– Розкажіть мені про Давида Мартіна. Ви його знали?
Вілахуана закотив очі до стелі.
– Мартіна? Трохи. Перетиналися з ним два чи три рази. Маташ познайомив нас у барі «Каналетас». Вони були добрими приятелями ще з юних літ, до того як Мартін розгубив клепки, але Маташ і далі ставився до нього з великою повагою. Мені, по правді сказати, він видався найдивакуватішою людиною, яку я зустрічав у своєму житті.
– У якому розумінні?
Вілахуана порозважав якусь мить, перш ніж відповісти.
– Давид Мартін був блискучим молодим чоловіком, можливо, навіть занадто блискучим, що й пішло йому на шкоду. Але, на мою скромну думку, він зовсім звихнувся.
– Звихнувся?
– Збожеволів. Геть-чисто.
– Чому ви так гадаєте?
– Назвімо це інтуїцією. Мартін чув голоси… І то були голоси не муз.
– Маєте на увазі, що він страждав на шизофренію?
– Щось на кшталт цього. Знаю, що Маташ турбувався за нього. І немало. Маташ був такий, турбувався за всіх на світі, окрім себе самого. Здається, Мартін уплутався в бозна-яку халепу й відтоді його майже не бачили. Він уникав людей.
– У нього не було родини, яка могла б допомогти?
– У нього не було нікого. А якщо хтось і був, то Мартін віддалився від усіх. Його єдиним зв’язком із реальним світом була юна дівчина на ім’я Ізабелла, яку він узяв до себе ученицею. Маташ вважав, що тільки ця Ізабелла тримала Мартіна при житті, тільки вона намагалася вберегти його від самого себе. Маташ не раз казав, що єдиним справжнім демоном його товариша був той, що жив у Мартіновій голові й пожирав його живцем.
– Єдиним? Були ще інші демони?
Вілахуана стенув плечима.
– Я не знаю, як це пояснити, щоб ви не розсміялися.
– Спробуйте.
– Одного разу Маташ розповів мені, що Давид Мартін вірить, ніби підписав контракт із таємничим видавцем на написання священної книги, такої собі Біблії нової релігії. Не дивіться так на мене. За словами Маташа, Мартін начебто час від часу зустрічався з цим персонажем на ім’я Андреас Кореллі, щоб дістати від нього вказівки з потойбіччя абощо.
– І Маташ, звісно, сумнівався в існуванні цього Кореллі?
– Сумнівався не те слово. На його шкалі неправдоподібностей Кореллі посідав місце між пацючком Пересом [95] і Країною Чудес. Якось Маташ попросив мене порозпитувати у видавничому середовищі, чи не знають там людини з таким іменем. Я порозпитував. Перерив землю, небо й те, що між ними.
– І?
– Єдиний Кореллі, на якого я натрапив, – це бароковий композитор на ім’я Арканджело, можливо, ви чули про нього.
– А ким же тоді був той Кореллі, на якого працював Мартін, чи то пак уявляв, ніби працює?
– Мартін гадав, що це інший архангел [96], тільки впалий.
Журналіст приставив до лоба, наче роги, два вказівних пальці й іронічно посміхнувся.
– Сатана?
– Із хвостом і копитами. Одягнений у дорогий костюм Мефістофель, який прибув із пекла, щоб, як Фауста, спокусити Мартіна написати прокляту книжку, на основі якої постане нова релігія, що вкине весь світ у полум’я. Як я й казав, геть-чисто божевільний. Так він і закінчив.
– Маєте на увазі в’язницю Монтжуїк?
– То вже було трохи пізніше. Наслідком Мартінових марень та його дивного союзу з рогатим кульгавцем, стало те, що на початку тридцятих років письменникові довелося втікати з Барселони: поліція звинуватила його в серії злочинів, яких ніколи так і не було розкрито. Схоже, йому лише дивом вдалося виїхати з країни. Але уявіть собі лишень, яким це треба бути божевільним, щоб не вигадати нічого кращого, ніж повернутися до Іспанії під час війни. Невдовзі після того, як Мартін перейшов Піренеї, його затримали в містечку Пучсарда, і свої дні він закінчив у замку Монтжуїк. Як і багато інших. Як згодом і Маташ. Не бачившись кілька років, вони зустрілися у в’язниці… Вельми сумний кінець.
– Ви не знаєте, чому він повернувся? Нехай Мартін і був несповна розуму, та мав би усвідомлювати, що коли він повернеться до Барселони, рано чи пізно його схоплять…
Вілахуана знову стенув плечима.
– Заради чого ми робимо найбільші дурниці в цьому житті?
– Заради кохання, грошей, помсти…
– Я знав, що в глибині душі ви романтична
