Таємничий острів - Жюль Верн

– І все ж таки, – зауважив моряк, – є тут одна обставина, яка чогось не вкладається мені в голову.

– А саме?

– Якщо той чоловік цілих дванадцять років сам сидів на острові, він точно вже не один рік, як здичавів.

– Можливо, – погодився Сайрес Сміт.

– Отже, він написав записку кілька років тому!

– Безумовно… проте з усього видно, що її було написано недавно!..

– А крім того, як пляшка могла пливти кілька років від острова Табор до острова Лінкольна?

– Це не можна вважати чимось зовсім неможливим, – відповів інженер. – Хіба не могла вона давно прибитися до берега?

– Ні, – переконано сказав Пенкроф. – Бо вона плавала. Не можна припустити, що її викидало на берег, а потім знову підбирало море. Південний берег, поблизу якого ми знайшли пляшку, скелястий, і вона неминуче мусила розбитися…

– Слушно, – задумливо промовив інженер.

– Крім того, – додав моряк, – якби покладена в пляшку записка пробула кілька років у морі, її поїла б волога. А з нею цього не сталося, вона збереглася цілою і незіпсованою.

Морякові зауваження здавалися незаперечними: було щось незбагненне в тому, що знайдена в пляшці записка мала вигляд щойно написаної. Крім того, в ній так точно вказувалися широта і довгота острова Табор, що її автор безумовно, мусив краще знати гідрографію, ніж рядовий матрос.

– Ваша правда, друзі, тут знову щось незрозуміле, – повторив інженер. – І все ж таки не треба викликати на відвертість нашого нового приятеля. Коли він захоче, сам усе розповість.

Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ані слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що огороджував плоскогір’я. Він працював на городі від зорі до зорі, не спочиваючи й хвилини, але уникав людей, тримався від них чимдалі. Коли друзі йшли їсти, він не піднімався разом з ними у Гранітний Палац, а вдовольнявся сирими овочами, хоча його щоразу кликали до спільного столу. З настанням ночі він не повертався до відведеної йому кімнати, а спав під деревами, у негоду ж ховався серед диких скель; одне слово, він тепер жив так само, як на острові Табор, коли його єдиним прихистком був густий ліс, і марно колоністи умовляли невідомого змінити спосіб життя; отож їм довелося набратися терпіння й ні на чому не наполягати. Та ось нарешті в ньому заговорило сумління, і, ніби під тиском нездоланної сили, з його уст зірвалися жахливі зізнання.

Десятого листопада, близько восьмої вечора, коли в сутінках колоністи сиділи під дашком, повитим зеленим листям, перед ними несподівано виріс невідомий. Його очі дивно блищали, і в усій постаті, в обличчі знову з’явилося щось дике, як у перші дні перебування на острові.

Сайрес Сміт і його приятелі аж злякалися, побачивши, що він увесь тремтить від страшного збудження, а зуби клацають, наче від лихоманки. Що з ним? Може, він ненавидить їх? Чи йому набридло жити серед чесних, працьовитих людей? А може, в ньому знов заговорили кровожерні інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його белькотіння:

– Чого я тут?.. Хто дав вам право силоміць забрати мене з острова?.. Що між нами спільного?.. Ви знаєте, хто я такий? Знаєте, що я скоїв?.. Чому я був там… один?.. Звідки ви знаєте, чи не навмисно мене там покинули?.. Може, мене прирекли на смерть?.. Ви знаєте моє минуле?.. Ви впевнені, що я не крав, не вбивав… не був вигнанцем… що я не проклятий… і можу жити тільки як дикий звір… далеко од людей?.. Кажіть… ви про це знаєте?..

Затамувавши дух, колоністи слухали оті напівзізнання, що виривалися з грудей нещасного, немовби проти його волі. Сайрес Сміт, аби хоч трохи заспокоїти його, підвівся і ступив кілька кроків, однак той різко відсахнувся.

– Ні! Ні! – закричав він. – Не наближайтеся до мене! Хочу почути тільки одне слово… Я вільний?

– Ви вільний, – відповів Сайрес Сміт.

– Тоді прощайте! – крикнув він і, мов нестямний, кинувся тікати.

Наб, Пенкроф і Герберт гналися за ним аж до узлісся, та незабаром повернулися ні з чим.

– Нехай робить, що хоче, – мовив інженер.

– Він ніколи не повернеться!.. – вигукнув Пенкроф.

– Повернеться, – відповів Сайрес Сміт.

Відтоді минуло чимало днів, та інженерова впевненість не похитнулася; він і далі доводив: рано чи пізно привезений з острова Табор вигнанець повернеться.

– Це останній спалах його дикої вдачі, – казав він. – У нього прокинулися муки сумління, і він не витримає відлюдькуватого животіння.

Тим часом звичні роботи тривали як на плоскогір’ї Широкий Обрій, так і в загоні, де Сайрес Сміт хотів збудувати ферму. Звісно, насіння, зібране Гербертом на острові Табор, було старанно посіяне. На плоскогір’ї тепер простягся великий город з охайними, чисто окресленими й гарно доглянутими грядками, і друзі мусили на них трудитися не покладаючи рук. Там для них завжди знаходилась робота. Овочів дедалі більшало, й колоністи стали розкопувати під грядки навіть луг. Але пасовищ на острові було дуже багато, отож онаграм не загрожувала небезпека залишитися без паші. Під грядки найдоцільніше було відвести плоскогір’я Широкий Обрій, захищене кільцем глибоких, заповнених водою рівчаків, а худоба могла пастися на луках, що не потребували захисту від навали чотирируких чи чотириногих звірів.

15 листопада колоністи втретє зібрали урожай пшениці. За півтора року, відтоді, як було посіяно єдине зернятко, поле надзвичайно розрослося. Висіявши другий урожай із шести тисяч зерен, тепер зібрали чотири тисячі буассо, тобто понад п’ятсот мільйонів пшеничних зерен. Тепер колонія стала дуже багатою – досить було щороку висівати по десятку буассо, щоб цілий рік і люди, і худоба мали вдосталь хліба.

Зібравши урожай, колоністи присвятили всю другу половину листопада підготовці до випікання білих паляниць.

Справді, маючи тепер зерно, вони не мали борошна, тож виникла потреба невідкладно збудувати млин. Спочатку Сайрес Сміт планував використати другий водоспад, з якого вода впадала в річку Вдячності, аби поставити там водяний млин, – перший водоспад уже використовувався для сукновальні. Але, поміркувавши, колоністи вирішили збудувати на плоскогір’ї Широкий Обрій звичайнісінького вітряка. Зробити його було не важче, ніж водяного млина; крім того, колоністи не сумнівалися: на плоскогір’ї, відкритому всім морським вітрам, вітряк завжди працюватиме.

– Не тільки це, – додав Пенкроф, – вітряк прикрасить плоскогір’я і оживить краєвид!

Узявшись до роботи, колоністи насамперед вибрали будівельний ліс для корпусу та інших складових частин. Із брил пісковику, знайдених на північному березі озера,