Таємничий острів - Жюль Верн

– Ми дуже турбувалися за вас, друзі! З вами не сталося біди?

– Ні, – відповів Гедеон Спілет. – Навпаки, все чудово! Зараз ми все розкажемо.

– Проте, – не вгавав інженер, – вам не пощастило нікого знайти, інакше на палубі було б четверо.

– Вибачайте, пане Сайресе, – відповів моряк, – нас четверо!

– Ви знайшли того бідолаху, що зазнав корабельної аварії?

– Авжеж.

– І привезли його?

– Так, привезли!

– Живого?

– Звісно!

– Де ж він? Хто він такий?

– Це людина, – відповів журналіст. – Чи то пак – колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!

І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську подобу.

– Тепер я й сам не знаю, – додав наостанок Пенкроф, – чи варто було везти його на наш острів…

– Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! – жваво відповів інженер.

– Але цей нещасний сплив з розуму!

– Може, й так, – відповів Сайрес Сміт. – Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших… Горе тому, хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.

– Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? – запитав Герберт.

– Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, – відповів інженер, – і єдина людина, що могла її написати, – той, хто зазнав корабельної катастрофи.

– Звичайно, тільки в тому разі, – додав Гедеон Спілет, – якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.

– Це неможливо, дорогий Спілете.

– Чому? – запитав журналіст.

– Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.

І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.

– Ти маєш слушність, Герберте, – сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. – Цього бідолаху можна вилікувати – він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!

Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб – приголомшено, вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилину спробував вирватись і втекти.

Але Сайрес Сміт ступив два кроки і, владним жестом поклавши руку йому на плече, подивився на дикуна безмежно добрими очима. Й тієї ж миті бідолаха, ніби скоряючись незбагненній магнетичній силі, затих, опустив очі, понурив голову і припинив будь-який опір.

– Нещасний, усіма покинутий сиротина! – прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за полоненим. Судячи з виду, в цій жалюгідній істоті не лишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само, як перед тим і журналіста, вразив якийсь майже невловний спалах думки в його очах.

Колоністи вирішили, що покинутий, чи то пак, невідомий – саме так вони стали віднині називати його – житиме в одній із кімнат Гранітного Палацу, звідки, до речі, він не міг утекти. Заходячи в нове житло, полонений не опирався, і в колоністів острова Лінкольна з’явилася надія, що, оточивши його турботою, вони з часом матимуть ще одного товариша.

Під час сніданку, що його нашвидкуруч приготував негр, бо журналіст, Герберт і Пенкроф ледь не вмирали з голоду, Сайрес Сміт попросив їх детально розповісти про все, що з ними сталося під час подорожі. Він погодився з приятелями, що невідомий – напевне англієць чи американець: назва «Британія» говорила сама за себе; до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що попри його кошлату бороду і кучму закустраного волосся на голові, розпізнав у незнайомця риси, характерні для англосакса.

– До речі, – сказав Гедеон Спілет, звертаючись до Герберта, – ти не розповів, як зустрівся з дикуном; нам відомо тільки те, що він тебе задушив би, якби ми вчасно не наспіли!

– Слово честі, – відказав Герберт, – мені важко навіть розповісти, що сталося. Пригадую, я збирав насіння рослин, коли почув, як щось гупнуло з високого дерева. Ледве я встиг озирнутися, як отой нещасний, – а він, мабуть, зачаївся був серед гілок дерева, – наче пантера, стрибнув на мене, і коли б не пан Спілет і Пенкроф…

– Хлопчику мій, – схвильовано урвав його Сайрес Сміт, – ти зазнав страшної небезпеки, але, якби цього не сталося, той бідолаха, може, й не виказав би своєї присутності і в нас не з’явився б новий товариш.

– То ви, Сайресе, сподіваєтеся зробити з нього людину? – запитав журналіст.

– Саме так, – відповів інженер.

Після сніданку Сайрес Сміт і його друзі вийшли з дому й вирушили на берег. Вони взялися розвантажувати «Бонавентур», і Сайрес Сміт, перевіривши зброю, інструменти й реманент, не виявив нічого, що дало б змогу визначити особу незнайомця.

Привезених з острова свиней зустріли радо, як дуже корисних для острова Лінкольн тварин, і відвели у хлів, де вони мали легко прижитися, незабаром звикнувши до нових умов.

Чудовий прийом зустріли і обидва барильця з порохом та дробом, а також коробочки з капсулями. Тепер колоністи навіть надумали влаштувати невеличкий пороховий погріб за межами Гранітного Палацу або у верхній печері, де був би не страшний ніякий вибух. До того ж вирішили й далі при потребі використовувати піроксилін: уже випробувана вибухівка давала чудові наслідки, і не було підстав замінювати її порохом.

Коли «Бонавентур» розвантажили, Пенкроф сказав:

– Пане Сайресе, гадаю, наш бот варто б тримати в надійнішому місці.

– Ви вважаєте, що біля гирла річки Вдячності погана стоянка? – запитав Сайрес Сміт.

– Так, пане Сміте, – відповів моряк. – Через відпливи бот половину часу лежить на піску, а це недобре. Чи бачите, «Бонавентур» виявився чудовим судном; він прекрасно показав себе у шторм, який безжально шарпав його на зворотному шляху.

– А чи не можна тримати його посеред річки?

– Звісно, пане Сайресе, можна тримати й там, але гирло річки не захищене від східних вітрів, і бот можуть пошкодити морські хвилі.

– Куди ж ви, Пенкрофе, хотіли б його поставити?

– У порт Повітряної Кулі, – відповів моряк. – Як на мене, ця захищена скелями маленька бухта – найкраще місце для стоянки.

– Чи не занадто це далеко?