Українська література » Сучасна проза » Гілея - Микола Якович Зарудний

Гілея - Микола Якович Зарудний

Читаємо онлайн Гілея - Микола Якович Зарудний
руки, посміхаючись, насувався на неї. Марина чомусь прикрила руками очі. Він схопив її, притиснув до себе і вп’явся губами в її шию.

— Тільки ш-ша, не з’їм... Стели, поспимо... тільки ш-ша, — Тріснула кофтина на грудях, Марина зойкнула і відштовхнула Каїтана.

— Ідіть звідси! — стояла на порозі, тримаючись за клямку. — Чуєте!

— Ти той... ш-ша... Недоторкана яка... Не з одним уже подушки терла, — дурнувато хихикнув Каїтан. — Зачини двері і стели... а я роздягнуся... Тільки ш-ша...

Каїтан справді сів на лаву і скинув чобота. Марина не знала, що їй робити.

— Я вас прошу — ідіть з моєї хати...

— Я тебе люблю і буду ночувати. — Каїтан скинув другого чобота і йшов до Марини. За ним волочилися довгі онучі.

— Не підходьте, бо кричатиму, — сказала Марина.

— Ти з себе дівку не корч, — гикнув Каїтан. — Ти вже бачила й перебачила...

Каїтан кинувся до Марини, але спотикнувся на порозі і ледве встояв на ногах.

— Ну, почекай! — погрозив Каїтан і налив собі чарку.

Марина в порваній кофті вибігла аж за ворота.

— Ідіть сюди! — крикнула злякано, побачивши якогось чоловіка.

— Що таке, Марино? — підійшов Ілько Сторожук.

— У хату йдіть, там таке... Пристає до мене Каїтан...

— Ще одного привела? — глипнув посоловіло Каїтан на Сторожука.

— Ого, так ви ще кавалер! — сказав Ілько.

— А тобі яке діло? Іди геть і ш-ша...

— Ви підете звідси. Ну?! — Ілько кинув чоботи Каїтану. — Швидко.

Каїтан слухняно взувся і помахав комусь кулаком.

— Я тобі пригадаю!

— Ви не дуже, — подав кожуха Каїтану Ілько. — Ідіть.

— Кожна... буде мене виганяти?! Так? Не прощу. Я — Каїтан! Чули?!

Марина заплакала:

— За віщо мене так?

— Ідіть звідси! — Сторожук насунув на Каїтана шапку і випровадив з хати. — Не плач, Марино...

...Вранці Каїтан пробрався, як злодій, до свого кабінету і сидів, здригаючись від кожного кроку. «Що ж я наробив?! — аж холонуло серце. — О боже! Хто ж тепер повірить мені, що це вперше в житті я осмілився... отак... Треба піти до Марини, просити пробачення, на колінах просити, бо...»

Каїтан встав з-за столу, і в цей час до кабінету ввійшли Запорожний і Сторожук.

— Чули? — плямкнув пересохлими губами Каїтан, — Я був п’яний, я не винен.

— Чого ви перед нами виправдовуєтесь? — запитав Сторожук. — Ви з Мариною поговоріть, якщо вона захоче розмовляти з вами...

— Такий неприємний інцидент стався, — винувато пояснив Каїтан Запорожному. — Випив чарку, другу і...

— Я вже чув про ваші вечорниці, Степане Стратоновичу...

— Це ти роздзвонив? — налетів Каїтан на Сторожука.

— Весь лісгосп про це говорить, — сказав Запорожний, — сусіди Марину відливали водою... Істерика була...

— Оце влип, — розгублено промовив Каїтан. — Мені ще істерики не вистачало...

— Точно, — підтвердив Сторожук.

— На партгрупі будете розбирати, до райкому дійде, — перераховував неминучі прикрощі Каїтан. У двері постукали.

— Заходьте, — запросив Сторожук.

Увійшов Берик Джусуєв з канчуком у руках. Каїтан зблід: чекав, що зараз цей горбоносий високий чабан кинеться до нього, і тоді... Хай уже краще вдарить, ніж догана.

Джусуєв зняв шапку і сказав переляканому Каїтану:

— Ви образили жінку і матір... мого сина... В степу я з вами говорив би не так, — канчук змією звивається по підлозі (ні, краще вже хай буде догана). — А тут я вимагаю, щоб ви привселюдно попросили пробачення у моєї дружини...

Джусуєв вийшов. Каїтан нервово розсміявся:

— Що мені, загальні збори лісгоспу скликати? — Каїтан умовк, а потім, наче його хто підмінив, відкинувся в кріслі і сказав Запорожному: — Це ти вигадав! Я знаю, всіх підмовив. Ви хочете скомпрометувати мене... На моє місце захотів?!

— Ви-що, збожеволіли? — не вірив своїм вухам Запорожний.

— Я сам випровадив вас із хати, — обурився Сторожук.

— Неправда! — затявся Каїтан. — Я сам пішов... А ви роздмухали цю історію... Майте на увазі, не вийде! До чого ти докотився, Запорожний? — з кожним словом Каїтан дедалі більше впевнювався в тому, що говорить чисту правду своїм недругам. — Ну, випив чарку, пожартував, так за це що, розпинати треба? Недобре, товаришу Сторожук... А тій... Марині і Джусуєву передайте, що за наклеп я можу й до суду...

— Ну ви ж і артист, Степане Стратоновичу, — промовив Запорожний. — Ходімо, Ільку Гнатовичу... Не втягуйте нас в цю комедію, товаришу Каїтан...

Вони вийшли. Каїтан полегшено зітхнув: злякалися! Бачиш, які! Ну випив, ну скинув одного чобота... Перевзутися хотів, бо ноги задубіли, а вони... Ні, браточки, не вийде.. щоб через якусь бабу та його виставили на ганьбу? Ваш маневр, Запорожний, розгадано.

Струсивши зі своєї душі залишки переляку, Каїтан пішов до майстерень. Люди віталися з директором, він не помічав ні осуду, ні єхидних посмішок. Та хоч куди йшов, Каїтана тягнуло до розсадника: хотілося побачити Марину, якось загладити цей неприємний випадок. Та Марини на розсаднику не було...


* * *


Не могла звикнути до свого нового життя Яринка. Всі дні були оповиті смутком і нудьгою. Вставала вранці, готувала сніданок Іванові, годувала сина, щось прала або допомагала Ользі варити обід — і так день у день. На якусь годину вистачало хутірських новин, що їх

Відгуки про книгу Гілея - Микола Якович Зарудний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: