Гілея - Микола Якович Зарудний

— Він не винен, мамо... То все я.

— То що ж ти, в коханки підеш чи... Жінка в нього, дитина...

— А-а-а, люлечки, золотії вервечки...

— Він же завтра поїде... Слова твого чекає, а ти... — діймала Ольга дочку.

— Іване! — прочинила двері Яринка. — Іди його поколиши, бо я вже з ніг валюся...

Марта взяла кошика.

— Ти, мамо, не хвилюйся... Я йому скажу... Трохи подумаю і скажу...

Сергій завів машину, попрощався з Ольгою.

— Не забувайте нас, Сергію, — кінчиком хустки витерла сльозу.

— Я не забуду, аби мене не забули. Поїхали, Марто?

До машини, з сином на руках, вийшов Іван, обнялися з Сергієм.

— Чистого тобі неба, друже!

— А тобі — зеленого лісу.

Осторонь стояла Марта.

— Бувай здорова, Марто, — відчув гарячу руку дівчини Іван.

— Здрастуй, — сказала тихо Запорожному, з-під довгих вій — смуток.

«Прощай», — сказали її очі...

«Вчора в степу солдати підривали міни. Нас не підпускали, але ми здалеку бачили кошлаті стовпи диму. Земля, збурена в небо, падала на степ, і він стогнав од болю.

Міни залишили фашисти, коли тікали за Дніпро, Смерть причаїлася і лежала тихо-тихо...»

Мартинюк був обурений. Проглядав аркуші паперу, списані чітким почерком, відсував од себе і знову перечитував.

— Теж мені науковці знайшлися? Що за самодіяльність, Степане Стратоновичу?

Каїтан розводив руками:

— Хіба я можу заборонити Запорожному писати, Семене Петровичу?

— Хай собі пише, але він вимагає, щоб ми заслухали його доповідь на вченій раді станції! Вигдаров приїздив до вас?

Каїтан хитнув головою:

— Два тижні у Вигонівському лісництві просиділи із Запорожний. Перекопали всі ділянки...

— Тепер все ясно, — сказав Мартинюк. — Вони хочуть взяти реванш. А я цим цифрам не вірю! Бачиш, як ловко все зроблено? Тільки на дванадцять процентів більше відходів на ділянках, посаджених за методом Вигдарова! Ви це можете підтвердити, товаришу Каїтан?

— Воно, звичайно, — зам’явся Степан Стратонович, — на перший погляд, але... Вони зробили контрольні перевірки з Вигдаровим і записали в акт...

— Знаємо, як пишуться ці акти, — перебив його Мартинюк. — Передай Запорожному, що ми заслухаємо його доповідь тоді, коли самі будемо вважати за потрібне, а з Вигдаровим я поговорю.

— Я передам... Набридло мені все, — підвівся Каїтан. — Я не можу працювати із Запорожним, він всюди суне свого носа, підриває мій авторитет...

— Напишіть у райком, — сказав Мартинюк.

— Вже писав про ті знищені вівцями посадки... Думаєте, його викликали? Навіть не сказали йому...

— Є вищі інстанції, — натякнув Мартинюк.

— Не хочу зв’язуватися, — махнув рукою Каїтан. — Хай іде на моє місце і...

— Це вже розмова інша, Степане Стратоновичу, — посміхнувся Мартинюк, — я знаю, що ви пішки пішли б з того лісгоспу...

— Пішов би, — признався Каїтан. — Дружина переїздити й не думає, гризе... Та й роки в мене...

— То відмовтеся...

— У мене один партквиток, Семене Петровичу...

— Тоді працюйте... А Запорожному передайте все, що я сказав.

Випровадивши Каїтана, Семен Петрович запросив до себе Вигдарова. Той увійшов до кабінету в накинутому на плечі білому халаті, видно, прямо з лабораторії.

— Слухаю вас, Семене Петровичу.

Мартинюк мовчки подав йому доповідь Запорожного, а сам думав, як йому почати розмову. Майже два роки минуло після того пам’ятного для них обох засідання бюро райкому партії, коли звільнили з роботи Запорожного. Не було в їхніх стосунках колишньої приязні, але і ворожість пригасив Семен Петрович. Зрештою, він не міг заборонити досліди, які проводив Вигдаров зі своїми науковцями, інша справа, що метод Вигдарова, який, на думку Мартинюка, був ще дуже недосконалий, — у виробництво не впроваджувався. З цим змушений був примиритися і Вигдаров: треба було чекати принаймні два роки, щоб переконатися, що ті сотні гектарів лісу, що їх самовільно посадив за його методом Запорожний, виживуть. Суддею мав бути тільки час.

Час працював на Вигдарова. Дослідні ділянки на станції давали хороші результати, хоч це не дуже брали до уваги Мартинюк і певне коло вчених з академії. Отже, все мало вирішитися на виробничих ділянках Степового лісгоспу. Кожного року, за будь-якої пори, Вигдаров зі своїми працівниками вів ретельне спостереження за ростом лісових масивів, посаджених без внесення в лунки торфової суміші.

Коли повернувся в Степовий Запорожний, вони зробили фронтальну перевірку стану трирічних посадок. Як археологи, розкопували грунт навколо живих і засохлих дерев, щоб знайти причину їх загибелі.

Повторювалося дивне явище: перший рік сосонки росли дуже інтенсивно, не гірше, ніж з внесеними добривами, але пізніше значна частина гинула. В чому справа? Ця проблема хвилювала вчених усього світу, які працювали над залісенням пісків у нашій країні, в Азії, Африці. Розв’язати її поставив собі за мету свого життя Вигдаров. Минали роки, тисячі експериментів провів він, але відповіді не було...

Власне, вона вже була, тільки Вигдаров ще не вигукнув: «Еврика!» Він скаже про своє відкриття друзям, коли зробить хімічний аналіз грунту, в якому було висаджено тисячі сосонок...

Усі великі відкриття, в принципі, завжди були простими. Не тішив себе цим крилатим висловом Вигдаров, коли вони з ранку до ночі ретельно обкопували стовбури сосонок, інколи на триметрову глибину, дбаючи тільки