Гілея - Микола Якович Зарудний

— Вчинок благородний, — сказав Каїтан, — а твої особисті плани мене не цікавлять. Ти, Запорожний, про державні думай... Чому досі не перебрався у своє лісництво?

— Я там буваю часто, зараз роботи нема, а тут ми з Карагачем у майстерні хочемо зробити...

— У лісництві завжди є діло, — перебив Каїтан. — А в майстерні Карагач справиться без тебе... Треба перебиратися, Запорожний, я наказ підписав давно, а ти не виконуєш...

— У мене маленький син... Я там і склянки молока не дістану...

— Купи корову... Або поговори з Ільком, хай він іде на Вигонівське лісництво, а ти залишайся тут.

— У Сторожука повна хата дітей, де ж він там житиме?

— Вирішуйте самі. Скоро весна, до посадок треба готуватися, хімікати завезти, підготувати матеріал...

— Я все зроблю, — запевнив Запорожний, — але переїхати на Вигонівщину з родиною не можу...

— А як я живу другий рік?! — зірвався на крик Каїтан.

— Я теж два роки сам живу, як собака.

— Про себе тільки думаєте! — не хотів нічого чути Каїтан. — Мені лісничі на місцях потрібні... А якщо ви зі Сторожуком ігноруєте мої накази, то я можу подати заяву і... робіть, що хочете. Досить. Одне слово, або ти, або Сторожук повинні бути в лісництві. Негайно.

Повертаючись додому, Іван зайшов до Ілька Гнатовича і розказав йому про зустріч з Каїтаном.

— Готує позицію для відступу, — посміхнувся Сторожук. — Він тільки й жде моменту, щоб чистеньким вислизнути звідси, мовляв, обидва лісничі проти мене, І я :І ними працювати не можу.

— Що ж робити, Ільку Гнатовичу? — спитав Запорожний.

— Виїздити на ,Вигонівщину зараз не треба. Це безглуздя, Іване Трифоновичу, — відповів Сторожук.

— Але я повинен виконати наказ директора?

— Не всі накази пишуть розумні люди.

— Формально Каїтан має рацію, посилаючи мене в лісництво.

— А душа в нього є?

— Я мушу їхати, Ільку Гнатовичу...

...Зараз прийде Ярина, і він мусить розповісти їй про що розмову. Звичайно, він не може забрати її з сином в лісництво, Яке там лісництво? Триста гектарів сосонок, які лиш піднялися над землею, маленький розсадник і хатина... Найближче село за дванадцять кілометрів.

На ганку почулися швидкі кроки.

Яринка, подумав Іван. Знову доведеться вислуховувати докори й плачі. Але чи прожила без них хоча б одна людина?

Стрімко ввійшла Ярина, скинула хустку на долівку й обняла Івана.

— Я не буду більше...

— Де ти була, Ярино?

— У Марини... Вона мені все розказала про тебе...

— Що?

— Як знайшли тебе в степу майже мертвого, про шрам отой... Ти мені не розповідав нічого... Я завжди буду з тобою, чуєш?

«Вимірюємо життя роками, степові простори — кілометрами, поле й посаджений ліс — гектарами, воду — літрами, кубометрами й відрами, небо й криниці — метрами...

А чим вимірюється щастя?»

Лісовий кордон. Є щось у цих словах таємниче, загадкове, сповнене шепотом дерев, пташиним співом, гіркуватим димом мисливських вогнищ і первісною тишею.

Лісовий кордон — це й пристанисько лісника — хата, обнесена разом з городом високим тином, щоб не забігали звірі, криниця і сарай для худоби й лісового реманенту, копички сіна й пасіка. Гріх не тримати бджіл у такому раю...

Багато бачив Запорожний цих лісових кордонів, і всі вони були чимось схожими один на одного.

Вигонівський кордон, де розмістилося лісництво, не мав з ними нічого спільного. Він стояв посеред степу, як виклик усім лісовим кордонам світу. Тільки впертість Запорожного і традиція примушували невеличку хатину і хлівець, обвіяні всіма вітрами, іменувати лісовим кордоном...

До останнього часу тут самітно жив Парамон Чарій, зарахований на посаду лісника Іваном Запорожний. Жив один зі своїми турботами й горем. Восени сюди привозили робітників, які садили ліс, обробляли розсадник. Парамон усьому давав лад: і саджанці завозились своєчасно, і хімікати, і люди вчасно були нагодовані. Як він встигав усе це робити, знали тільки Парамон та Запорожний. Чарій міг не спати по дві доби, випрошуючи машини, людей на підмогу в директорів радгоспів і голів колгоспів, з якими не так легко було домовитися. Невідомо чому, але йому не відмовляли. Може, тому, що цей кремезний чоловік розчулював усіх якоюсь майже дитячою вірою в людську доброту...

Важко доводилося не одному Парамону. Важко було й коневі, але Артуй мужньо зносив тягар свого неспокійного життя, завжди був ситий, вичищений, з розчесаною гривою. Коли закінчувалися роботи в лісництві, вони залишалися вдвох: Парамон і Артуй. Кінь думав, що його другові живеться добре, — не бачив Парамона злим, а пісні, які він інколи співав, були здебільшого про коней і... дівчат. Принаймні так здавалося Артую, бо Парамон найчастіше співав про те, як він водить коня по садочку, або когось питав: «Ой чий то кінь стоїть, що біла гривонька?»

Артуй знав багато степових доріг, але однією вони з Парамоном ходили, мабуть, найбільше. Вона приводила їх до великого села. Чарій прив’язував коня до тину, і вони чекали дзвоника, бо після нього з великого будинку вибігали хлопчики і дівчата. Вони оточували Артуя, частували хлібом і цукерками. До Парамона підходили чорночубий хлопчик і висока ставна дівчина. Парамон цілував обох і щось дарував. Інколи він дозволяв хлопчику сісти на Артуя і проїхатись по вулиці. Хлопчик і дівчина завжди проводжали їх за село.

— Ти ще приїдеш, тату Парамон? — питав хлопчик. — Мені добре, коли ти приїздиш,