Гілея - Микола Якович Зарудний
— Ти аби міг, то за один рік посадив би тут ліси...
— Якби ж то міг.
— Вигдаров приїде? — запитав Парамон.
— Він проведе практичні заняття з ланкою Настуні Сторожук і в Степовому лісництві, в бригаді Марини, Я розмовляв з нею, привіт передавала тобі...
— Спасибі.
— Просила, щоб у гості заїжджав. До дітей в інтернат, каже, їздить, а до нас не показується, — передав Маринині слова Запорожний. Парамон мовчав.
...Запорожний здалеку побачив машину Мірошника і пішов назустріч.
— Ну, показуй своє господарство, — привітавшись, сказав Мірошник.
— Оце все, що маємо, Романе Олексійовичу, — підвів секретаря райкому до будиночків.
— Давай! — скомандувала Настуня, і замелькали білі, сині, червоні хустини, вузлики, кошики й чемоданчики.
Як тільки Настуня переступила поріг, Парамон комусь подав знак, і тишу розмели звуки маршу. Баяніст, червонощокий, самовпевнений парубійко в маленькій кепочці з гудзиком, нещадно розтягував міхи. Збентежені такою зустріччю, дівчата вислухали вітальний марш і заходилися по-своєму розставляти ліжка і тумбочки. Після розв’язання найважливішого питання — хто де житиме, де і чиє стоятиме ліжко — дівчата висипали на подвір’я.
— Починати, чи що? — запитала кепочка з гудзиком Парамона.
— Починай.
Кепочка заграла вальс. Найсміливіші пари закрутилися в «Амурських хвилях». Настуня підійшла до Парамона.
— Ви не запросите мене?
— З радістю, — Парамон клацнув підборами старих чобіт, випнув свої широкі груди і підійшов до дівчини.
— Дівчата! А он ще йдуть кавалери! — гукнула кирпатенька Тося, побачивши Мірошника і Запорожного.
— Тю, дурна, то ж секретар райкому...
— Мені аби в штанях...
— Славненький секретар... молодий...
— Тихіше!
— А той, зі шрамом, хто?
— Запорожний Ваня...
— Кому Ваня, а кому Іван Трифонович...
— У нього жінка — Ярина...
— Чорт би їх побрав, усі жонаті...
— Секретар холостяк... Спробуй!
— А мені що?
— Пробачте, — сказав Парамон Настуні і підійшов до Мірошника й лісничого.
— Так що зустрів, Іване Трифоновичу.
— Спасибі. Давайте познайомимося, бо не всіх знаю, — звернувся Запорожний до гурту.
— Валя.
— Марія.
— Запорожний.
— Тася.
— Оля.
— Маня.
— Мірошник.
— А це наша ланкова, Настуня Сторожук, Романе Олексійовичу, — відрекомендував Парамон.
— Ми знайомі!.. Здрастуй, Настуню.
— Здрастуйте...
— Запрошую всіх на вечерю! — оголосив Парамон. — Заходьте в цю хату.
— А я? — запитав баяніст.
— І ти заходь.
За баяністом у кепочці потягнулися дівчата.
— Настуню! — покликала Тася.
— Я зараз, — відповіла Настуня й безпорадно оглянулася: що робити? Мірошник стояв поруч.
— Я хотів би поговорити з тобою, — нарешті промовив він.
— Я слухаю, Романе Олексійовичу.
— Може, пройдемось чи...
— Пройдемось, — без вагання відповіла Настуня.
Мірошник не знав, з чого почати цю тяжку розмову.
Був переконаний, що перші ж його слова наштовхнуться на награну простоту, нерозуміння, замкнутість і байдужість.
— Я приїздив до тебе в Семидоли і на хутір, щоб... якось вийти з тупика, із зачарованого кола, — дивлячись собі під ноги, промовив Мірошник.
— Ви самі вигадали цей тупик і коло, Романе Олексійовичу...
— Я тобі говорив, Настуню, про свої... почуття...
— Я пам’ятаю...
— Але не почув од тебе жодного слова.
— Можна відповісти без слів... І я вам відповіла тим, що виїхала з Семидолів... І вам не треба було приїздити на хутір...
— Я хотів знати все...
— Тепер ви знаєте... Вам Запорожний передав?
— Про коня й вола передав... Але це смішно в наш час, Настуню.
— Я читала, що любов рівняє всіх, що їй... «все возрасты покорны», але це не для мене, Романе Олексійовичу...
Мірошник дивився на дівчину і не вірив, що це та сама Настуня, яку він колись підвозив до села. Тепер вона залишалася такою, якою була насправді.
— А що «для тебе»?
— Я дуже... земна... Ми з вами не були б щасливими.
— Чому, Настуню? Я кохаю тебе, я... Ну, я старший за тебе, але...
— Я не про це... Ви мені теж... подобаєтесь, Романе Олексійовичу... Я навіть любила вас... але з вами не піду.
— Я нічого не розумію, Настуню, — тамував свій біль Роман. — Ти не віриш мені? Я тобі все сказав і можу сто разів повторити...
— Романе Олексійовичу, не треба. Мені все сказали очі вашої дочки... І це було останнє слово... Я могла б для вас... навіть вивчити китайську мову, щоб ніхто не докоряв, що ви одружились на якійсь доярці, але стати поміж вами і Варею я не зможу ніколи...
— Ми могли б жити разом, ви подружилися б з Варею, вона...
— Вона має матір, Романе Олексійовичу... найдорожчу людину на світі... Ви повинні подумати про них обох.
— Але ми з Оленою розійшлися давно і...
— Зійдетесь, — промовила Настуня. — Варя вам приведе Олену. Скажіть правду,
