Гілея - Микола Якович Зарудний

пересів на літаки, ігноруючи машини, коней, віслюків, верблюдів і все інше, що могло везти: Літаки місцевих авіаліній — невибагливі роботяги — не вимагали особливих аеродромів, оснащених найновішою навігаційною технікою. Все було гранично просто: поблизу міста чи села відмежовували прапорцями шматок степу, ставили маленьку хатину (диспетчерський пункт) з радіостанцією, відкривали касу і — будь ласка — летіть на всі чотири сторони.

Висушений степ у літні місяці не поступався міцністю перед гудроном, залізобетоном і найвищими марками цементу, і лише піщані або снігові бурі порушували розклад руху літаків. Та сьогодні день видався тихий, і Талди-Курганський аеродром був відкритий. До рейсу на Алма-Ату залишалося ще зо дві години, і вся багаточисленна рідня Берика Джусуєва, розташувавшись просто на аеродромі, пила традиційний кок-чай. Звичайно, що до чаю був беш-бармак і холодна баранина. На килимі сиділи Берик з Юрасиком, аксакали й поважні гості. Юрасик не розумів, про що вони говорили, але по очах батька й дідуся відчував, що слова були добрі. Два тижні пробув він у невеличкому аулі серед цих людей, і тепер йому було жаль розлучатися з ними і особливо з бабунею. Він уже ніколи, напевно, не забуде, як вона просиджувала коло нього ночі. Вони розмовляли, не розуміючи одне одного, лише пісні, які співала йому бабуся, розумів Юрасик.

І ще згадує він, як їздив з дідусем у степ до отар. Дідусь посадовив його поперед себе на коня, і вони поїхали... Дідусь розмовляв трохи по-російському, Юрасик по-українському, і їм було добре. По дорозі на пасовиська дідусь зупинявся біля юрти чабанів і показував їм свого онука. Їх частували й притримували стремено, коли дідусь сідав на коня... Повертаючись додому, вони знову зупинялися в чабанів — так велів звичай.

Остання зупинка була в юрті старого Габіта, високого й сивого. Він нагадував Юрасику діда Опанаса Заклунного. Чабан і всі, хто був у юрті, уважно слухали дідуся, який, очевидно, розповідав про Юрасика і його батька, бо вловив кілька разів ім’я «Берик». Потім Габіт узяв двострунну домбру і заспівав. Пісня була сумна, бо жінки плакали, а потім вони усміхалися й цілували Юрасика.

— Про що співав аксакал Габіт? — запитав Юрасик дідуся.

— То була пісня про твого батька, — відповів онучку, — про нас усіх... Акин співав про те, як молодий джигіт Берик поїхав на війну захищати Вітчизну, як відважно бився з ворогами, як попав у полон, і українську жінка Марина врятувала його від смерті... Потім джигіт знову пішов на війну, попав у неволю, але любов і там урятувала його... Він повернувся на Україну, де чекали його дружина і син Юрасик... Так побраталися наші степи і народи — співав акин...

Юрасик чув пісні про Чапаєва і Щорса, але ніколи не думав, що може бути пісня про батька... Добре було б переписати слова і прочитати їх у школі: хай усі знають, який тато в Юрасика Джусуєва...

Берик їхав до рідного дому з настороженим хлопченям, своїм і не своїм, а повертався з сином. Спасибі Марині, що спорядила їх у дорогу вдвох.

Ганнуся одразу ж подружила з Бериком, і це хоч трохи втішало Марину. Найбільшою радістю її було слухати, як вони розмовляли — Берик майже вільно говорив по-німецькому, і Ганнуся мала доброго вчителя. Юрасик уникав батьківських пестощів, єдине, що його цікавило, — це розповіді про війну. І хоч Джусуєв ніколи не говорив про себе, але Юрасик розумів, що в отому «ми пішли в атаку», «ми два тижні пробиралися ворожими тилами», — був і цей чорночубий казах, якого треба називати татом. Раніше був «тато Парамон», а тепер ще один тато. Правда, на хуторі всі кажуть, що Юрасик — «викапаний Берик», «просто копія», Юрасик вдивлявся в дзеркало...

Подорож до Казахстану зблизила їх, але тільки пісня старого акина Габіта остаточно переконала Юрасика, що Берик його батько, бо в піснях не може бути неправди, — казав тато Парамон.

...На хутір вони приїхали ввечері, хата була замкнена.

— Мабуть, наша мама на розсаднику, — сказав Берик синові, — підемо до неї?

Юрасик потакнув головою, дістав ключика з-під призьби і заніс речі в сіни.

— Хазяїн ти мій дорогий, — усміхнувся Берик, узяв сина за руку, і, вони пішли в степ.

Юрасик уже не виривався, як раніше, а, міцно стиснувши руку, намагався йти в ногу з батьком. Побачивши їх, Марина кинула сапу й чекала, поки підійдуть.

— Аман сиз ба, апа! — привітався по-казахському Юрасик.

— Рідні мої! — обняла обох Марина, відчувши, що тепер усі вони — сім’я.

Поверталися додому втрьох: Марина і Джусуєв тримали за руки сина, він і на хвилину не вмовкав — усе розказував про дідуся, бабуню, про старого акина. Берик переглянувся з дружиною: вони зрозуміли, що оці теплі синові рученята з’єднали їх уже назавжди.

Біля хутора їх здибав Парамон — не встиг звернути кудись у степ, а тепер було пізно. Зупинив коня, привітався.

— У гості приходь, — запросив Джусуєв.

— Та ніколи зараз...

— Тату Парамон, — сказав Юрасик, — правда, ти подаруєш мені коня?

— Правда...

Тільки Марина помітила, як тремтів повід у Парамоновій руці...

* * *

Здавалося, що Ярина вже змирилася зі своєю долею. Принаймні Іван останнім часом не чув од неї ні. скарг, ні докорів, бо й зустрічалися вони рідко, особливо тепер, коли весняні посадки були в розпалі. Іноді Запорожний приїздив увечері, щоб помитися та змінити білизну, і Ярина, дивлячись на його змарніле обличчя, за якоюсь штучною посмішкою приховувала свої тривоги, які не давали їй спокою ні вдень, ні вночі.

Даремно чекала Ярина любощів, він, як убитий, падав на ліжко і засинав тяжким непробудним сном. Ярина відсувалася від нього до стіни або слала собі постіль на підлозі й тихо плакала. Вранці він зривався і, поцілувавши сина, біг до лісництва, щоб встигнути на машину, яка підвозила робітників на