Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
— Жаль, що Фрейд не дожив до Другої світової, — каже Дайта. — Цікаво, як би він оцінив адекватність того, що фашисти виробляли з євреями.
— З фашистами все ясно, — кажу, імітуючи інтонацію Дайти. — Мене більше вражає те, як паскудно поводилися уряди інших країн.
― Що ти маєш на увазі?
Американець Волтер Клей Лаудермілк написав: «Під час мого перебування в Палестині 1939 ропу я спостерігав трагічний „побічний продукт“ німецького вторгнення в Чехословаччину. В Палестині й Сирії нам розповідали про старезні вантажні судна, набиті біженцями з Центральної Європи, що потрапила під п’яту нацистів… Через відсутність формальних віз нещасним пасажирам ніде не дозволяли ступити на сушу. Ми бачили ці вутлі суденця, що погойдувалися на хвилях під немилосердним літнім сонцем. Їх трюми були забиті біженцями, які перебували в непередавано нелюдських умовах. Американські закони, що регулюють перевезення худоби на бойні, не допускають того, що вимушена була витерпіти на цих древніх корабликах інтелігенція Центральної Європи. Відразливі невільницькі транспорта минулого століття — і ті були кращими, оскільки раби мали свою рабську ціну й набиті ними кораблі без затримки йшли до місця призначення. Натомість єврейським біженцям судилося дрейфувати буквально окропом від спеки, а не морем удалині від стороннього ока в безвихідній надії, що капітан, можливо, ризикне нелегально висадити їх на берег Палестини… Без документів, без підданства, ці, здатні приносити користь і найвищою мірою освічені люди, становили собою одне із найтрагічніших видовищ нашої епохи. Жоден посол, жоден консул не виступив, щоб домогтися для них прав і привілеїв, якими користуються найостанніші громадяни найдрібнішої країни».
— Який жах! — скрушно хитає головою Дайта. — Прикро, коли люди від закону так само страждають, як і від беззаконня. Мені пригадалися рядки з вірша Арсенія Тарковського: «Пускай простит меня Винсент Ван Гог, за то что я помочь ему не смог». Мимоволі відчуваєш власну причетність до всього цього безглуздя.
Я мовчки киваю.
Ернст Юнґер записав у щоденнику: «Різновид причетності, який я зауважую в собі щодо сучасної історії, належить, радше, людині, котра усвідомлює себе вплутаною не так у світову, як у всезагальну громадянську війну».
А щодо громадянської війни Сент-Екзюпері зауважив: «Громадянська війна — зовсім не війна: це хвороба…». Я прочитав це в його репортажі з Іспанії. Пізніше у художньому творі він пішов далі. Нещодавно гортав Белля, натрапив на епіграф, який Белль узяв до свого роману «Де ти був, Адаме?» із «Польоту до Аррасу» Сент-Екзюпері: «Мені доводилося переживати справжні пригоди. Я прокладав нові авіатраси, першим перелетів через Сахару, літав над джунглями Південної Америки… Але війна — це не подвиг, а лише його дешевий сурогат. Війна — це хвороба, епідемія, щось на кшталт сипняку…».
А для стародавніх греків, наприклад, зовсім не війна, а саме мир видавався винятковим, майже ненормальним станом. Протест у них викликали тільки війни, які надто довго тягнулися, не мали суспільної підтримки, велися аморальними засобами, цебто супроводжувалися жорстоким насиллям. Гадаю, новітні війни, до яких нас відсилає Сент-Екзюпері, древнім грекам також не сподобалися б.
— Це ти звідти взяв епіграф до цього розділу? З роману «Де ти був, Адаме?», — запитує Дайта. — Правильні слова.
Роблю непевний рух. Я дещо іншої думки. Солдатам узагалі не варто жалітися. Якщо ти солдат — не жалійся. Хочеш жалітися — не будь солдатом. Солдат може пожалітися лише самому собі й тільки на самого себе.
— Це з «Листа моїм синам», — відповідаю.
Але чи я правий? Адже солдат — також людина. Хіба? Ні, солдат не така людина, як інші. Солдат — це вигляд людини з тилу. З чорного ходу. А чорний хід відрізняється від парадного. І то дуже. Розмірковую подумки, а вголос кажу:
— В Іспанського іноземного легіону бойовий клич: «Хай живе смерть!».
— Який жах! — Дайта пересмикує раменами, наче від холоду. — Навіщо цей епатаж?
— Який же це епатаж? — заперечую. — Це ж тобі не письменники.
— А як це називається?
— Я не знаю, як це називається. А робиться це задля підняття бойового духу. Якщо солдат не боїться смерті, його неможливо зламати морально.
Іспанський Іноземний легіон було створено стараннями Хосе Мільяна Астрая. Це легендарний генерал, який виявляв на полі бою чудеса хоробрості та втратив руку й око. Саме йому, героєві війни в Марокко, який незмінно бився в перших рядах і особисто піднімав бійців в атаку, належить Фраза, що увійшла в історію: «Хай живе смерть і хай загине розум!».
— Уточнення стосовно розуму багато пояснює, — каже Дайта.
Еге ж. Пришлють телеграму. Передадуть по радіо й телебаченню, напишуть у газетах: «Ваш розум загинув смертю хоробрих».
— Один розумник сказав, що героїзм смертельно небезпечний, але тільки він рятує життя від банальності.
— Але ж не від смерті, — уточнює Дайта.
Часом, мабуть, і від смерті. Але героїв смерть не лякає, їх страшить банальність життя.
— Перикл, утішаючи батьків загиблих, прорік таке: «Щасливий той, кому, подібно до цих воїнів, приготований такий прекрасний кінець».
— Хто такий Перикл?
— Державний діяч і полководець у стародавніх Афінах.
— Політик, отже? — тоном діагнозу підсумовує Дайта. — Тоді все ясно.
Геродот зафіксував оповідь Солона, був у стародавніх греків такий політик і трохи поет, про найщасливішу людину, якою був, на його (Солона) думку, афінянин Телл. Цей зразковий громадянин брав участь у військовому поході, під час бою він змусив ворогів утікати, але й сам загинув доблесною смертю. За що афіняни влаштували йому поховання за державний рахунок на місці загибелі, виявивши цим самим високу честь.
— Похорон за рахунок держави — це серйозне заохочення, — іронізує Дайта.
