Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

Його колега, вайлуватий здоровань, судячи з того, як він напружився й почав робити належне (за формою) обличчя, либонь, уявляв, хто вона така, й спробував навіть виструнчитися, одначе мові його стрункості явно бракувало — шпортався в словах, мов п’яний дяк у гарбузинні.

— Ми його по-хорошому просили… Жебрачить тут…

Довкола них почав збиратися натовп. Одні ставали на захист інваліда, інші брали бік охоронців.

— Він же не винен, що йому держава таку пенсію назначила, на яку ні прожити, ні вмерти…

— Туфта це все… Маскарад. Ніякий він не «афганець». Начіпляв брязкалець… Бо так грошей більше дають.

— За ці брязкальця чоловік кров проливав…

— Може, хтось і проливав, та тільки не він…

― Нехай документи покаже…

Окинувши поглядом зборище, лише винуватця оминула очима, не кажучи більше й слова, розвернулася на шпильках і подалася в зворотному напрямку. Від корпусу до неї квапливо на напівзігнутих наближався головний менеджер.

— Надіє Ярославівно, вибачте, зараз ми все владнаємо…

— Будь такий ласкавий, — мовила не зупиняючись.

«Може, і Коля десь отак…» — вигулькнула непрохана думка.

Озирнулася. Підкликала менеджера. Дістала гаманця й протягнула кілька купюр.

— Дай йому, тільки нехай розгортає свій бізнес деінде.

— Надіє Ярославівно, це зайве, зайве… Він і так…

Подивилася прямим поглядом йому в обличчя.

— Як скажете, Надіє Ярославівно… Буде зроблено.

При вході зупинилася, щоб перекинутися кількома люб’язними словами з клієнтом, якого ледве знала. Розцілувалася із типу подругою, якої терпіти не могла. А тут і Аліна, виконавчий директор, підоспіла — мабуть, менеджер посигналив. Як завжди, виважено-стримана й елегантно-підтягнута, ніби вона щойно не з директорського крісла звелася, а зійшла з рекламного біґборду.

«Добру форму тримає, стерва, — заздрісно подумала Надія. — Коли тільки встигає?!»

Сама вона в цю мить почувалася загнаною старою конякою.

— Треба було б і мені до вас у клієнти записатися. Не знаю тільки, чи по кишені мені ця розкіш, — пожартувала.

Надія попрямувала до свого авто. Мабуть, Аліна подумала, що вона щось забула в салоні, та коли побачила, що начальство сідає за кермо, не змогла приховати занепокоєного подиву:

— Ви не зайдете?

— Іншим разом.

Запустила двигун.

— Я просто так заїжджала, провідати, — мовила заспокійливо.

Дала задній хід. Зупинившись, пальцем підкликала менеджера.

— Якщо цей ветеран знову тут намалюється — здайте в міліцію, тут не місце для жебракування, нехай іде на паперть…

І, вивернувши кермо, натиснула на акселератор.

Решту дня провела у звичних справах. Додому приїхала пізно. Стягнувши з себе одяг, присіла на канапу, вагаючись, прийняти душ чи поніжитися у ванній. Схоже було, що ця дилема загнала її в глухий кут. Непорушно сиділа, дивлячись перед собою відсутнім поглядом. Оговтавшись, стрепенулася. Згадала, що не вечеряла. Пішла до холодильника, налила в склянку морквяного соку. Потримала її в руці, понюхала й відставила. Випила мінералки. У ванній довго стояла, втупившись у дзеркало. Вмила лице (косметикою не зловживала), почистила зуби і, прийнявши снодійне, лягла в ліжко.

Уночі пробудилася. Довго лежала в темряві із розплющеними очима.

— Навіщо мені все це? — сказала вголос і здригнулася, ніби це мовив хтось сторонній.

Потягнулася до телефону, набрала секретарку.

— Попередь водія, завтра їдемо у відрядження. Відміниш усе, що в нас призначено на найближчі два дні, а там побачимо.

Та уточнила час, запитала, якою машиною поїдуть (від чоловіка цілий автопарк зостався).

— Нехай позашляховика бере — може нам сільською місцевістю доведеться покататися.

До ранку так і не заснула.

Дрімала на задньому сидінні. З динаміків линула легенька музичка. Водій запитав дозволу, чи можна поставити диск.

— Тиша на голову тисне, — пояснив.

«Може, мені його ще розмовами розважати», — подумала невдоволено.

Її водій гуляв свою законну відпустку. Цього їй порадив начальник охорони як найдосвідченішого. Низькорослий, але кремезний, майже квадратний, у шкірянці, він нагадував бандита із дев’яностих. Раніше був особистим водієм та охоронцем Іларіона Аристарховича, її чоловіка. Ще й нині тримався самовпевнено, наче досі возить великого боса.

— Іван Миколайович, — відрекомендувався так, ніби це не він до неї, а вона до нього водієм найнялася.

Їй захотілося нагадати, що його зоряний час давно минув.

— За Іларіоном Аристарховичем не скучаєте?

— Я за мертвими не скучаю, тільки за живими, — відповів не змигнувши.

«Дивний тип», — відзначила з неприязню.

Зрідка голосом Михайла Горбачова озивався GPS, даючи рекомендації.

Музика заспокоювала, GPS дратував.

— Якимсь іншим голосом він може говорити? — запитала крізь стиснуті уста.

— Може, — із незворушним виглядом відказав водій. — Голосом Вєрки Сердючки.

«Ніколи в цій блядській країні не буде толку, — подумала, приборкуючи в собі злість. — Куди не поткнись — як не пародія, то порнографія».

Уголос Надія принципово не лаялася, подумки ж інколи дозволяла собі вжити міцне слівце. Інші використовували матюки для зв’язки слів, вона ж тільки для висловлення суті.

Віддалася дрімоті.

Вона штовхала поперед себе Миколиного візка. Поруч шкандибав Котяра. Він уже зовсім зміцнів, на близьких відстанях обходився без милиць. Лише по місту ще стрибав, як кенгуру.

— У тебе є заповітна мрія? — причепився до Миколи. — Чого ти хотів би найбільше?

— Щоб у мене ноги виросли, — буркнув Микола.

— Ну, це само собою, — не вгавав Котяра. — А щось романтичне?

— Не знаю. Досить уже з мене тої романтики.

Котяра завернув голову до неї.

— Ну, а ти, мала, про що мрієш?

«Щоб Коля сьогодні мене поцілував», — відповіла подумки.