Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Прощаючись, Надя нахилялася до Миколи, він легенько цілував її в щоку. Жодного разу хлопець не спробував зазіхнути на її вуста, хоча вона підставляла лице так, що йому це легко вдалося б. Зазвичай додому вона поверталася завидна (такою була вимога її тітки), це сьогодні вони трохи припізнилися. Їй здавалося, що в темряві Микола поводився б не так стримано. Принаймні сама вона в сутінках почувалася вільніше. Це могло би трапитися сьогодні, якби Котяра за ними не посунув. Надя не могла більше чекати.
— Котику, ти не міг би трішки відійти? — попросила Котяру. — Мені треба сказати Колі дещо інтимне.
— Завжди так, — пожалівся той, — аби справа дійшла до інтиму — Котяру одразу ж гонять у шию…
Однак відгріб трохи вбік.
Вона стала поруч із візком на коліна (тепер була нижча від нього), обхопивши Колю за шию, притягнула до себе, знайшла вустами його губи. Спочатку знайшла їх твердими й непорушними, але одразу ж вони ожили, відповіли на її ніжність. Поцілунок вийшов не дуже зграбним, але палким і затяжним. Коли їхні вуста роз’єдналися, Надя почувалася на сьомому небі від щастя.
На подвір’ї верещала тітка, невдоволена Надіїним спізненням. Котяра також щось занервував:
— Кінчайте там смоктатися…
— Не хочу нікуди йти, — прошепотіла Надя. — Усю ніч би так на колінах перед тобою простояла.
Відтак Коля мав би поцілувати її у відповідь, але від хати до хвіртки чимчикувала тітка, і він не зважився. Надя звелася на ноги.
— У нас попереду ще два дні, — заспокоїв її Микола.
«Лише два дні! Лише два дні!» — тьохкало в її голові.
За два дні мала приїхати бабця.
Бабця прибула назавтра зранку. Більше вони з Колею не побачилися. Це був їхній перший і останній поцілунок.
Хоч це й дивно, Зоя одразу впізнала її. Дала навіть знати, що в курсі стосовно окремих сторінок Надітої біографії.
— О-о! Невже це наша міс Жмеринка?! Вибач, вибач, міс Довкілля.
У сімнадцять років Надія брала участь у конкурсі краси, навіть, хоч це й дивно, отримала корону переможниці, офіційно ставши першою красунею області. Не вважала себе вродливою настільки, щоб ставати на прю за лідерство. На конкурс потрапила випадково, за компанію з подругою. Пишнотіла подруга вилетіла після першого туру, а плоскогруда (нульовий розмір ліфчика), сухоребра, з вузькими стегнами Надія стала, врешті, як згодом жартував чоловік, міс Усього В Світі. Подругу вона тоді втратила, однак у нагороду доважком до корони отримала чоловіка. Скільки літ збігло, а досі кожна бабиська, котра відрізняється від каракатиці тільки тим, що має дві ноги, вважає за потрібне нагадати їй про це таким тоном, ніби Надія промишляла проституцією.
— Ну ходи, ходи, поцілуємося. — Зоя розкрила руки для обіймів. — Ми ж не тільки родичі, ми з тобою давні подруги… Хіба ні? — прямо таки проспівала, вдаючись до інтонаційних перепадів.
Розцілувалися.
Низькоросла, товста тітка з кривими ногами та золотою коронкою в роті. Отакою постала перед нею Зоя. Проте лице мала рожеве й свіже, як дупця немовлятка. Надія пригадала своє втомлене пом’яте обличчя у вчорашньому дзеркалі.
— Ти чого така кусюча? — поцікавилася, підшукавши більш-менш нейтральний тон.
І на своє, по суті, риторичне запитання отримала цілком конкретну й вичерпну відповідь:
— Якби тебе трахали в прямому сенсі раз у три місяці, а в переносному — триста разів на день, і то в хвіст та гриву, то й ти не складала б губки бантиком, а так само клацала би зубами…
— Ти думаєш, я в якомусь іншому світі живу?
— А то ні?! Оце все, — озирнулася довкіл, — я своїми руками звела… Я пахала як каторжна… Де Польща, де Турція, де Китай — я там… По всіх базарах світу. Чим я тільки не торгувала, чим я тільки не торгувала!.. — Зоя зробила паузу, перевела подих. — Я собою не торгувала. Ось! А ти свої мільйони під себе підім’яла своєю пілоткою — можна подумати, вона в тебе золота, — знову зробила паузу, ніби давала Надії можливість для спростування, але та промовчала. — Ти тільки не ображайся. Я кажу так, як є.
— Добре, що ти знаєш, як усе є, — мовила та із блідим усміхом.
«Правильно зробила, що сюди приїхала, — подумала з якимсь полегшенням, Зоя зовсім не змінилася, така ж стервозна, безцеремонна й нелукава. — Хто б іще наговорив мені стільки гидоти».
Чи торгувала Надія собою? У неї були (і досі залишаються) довгі ноги та довге волосся. А Іларіон Аристархович був головним спонсором того конкурсу краси. Після першого туру він підійшов до неї, зробив кілька компліментів, поставив кілька запитань, а під кінець розмови відверто дав зрозуміти, що вона йому сподобалася. І все, жодних нескромних пропозицій, навіть до ресторану не запросив. Просто на фініші призначив її першою красунею. Хоча навіть не був членом журі, проте саме його голос і гроші виявилися вирішальними. Опісля ще близько року використовував її як елітну (міс Красуня все-таки) дівчину для супроводу. Проте під спідницю не ліз, до ліжка не тягнув.
— Я візьму тебе заміж, — сказав якось під час спільного обіду. — Але в мене три умови: ти обітнеш коси, носитимеш брючні костюми і…
Надія прийняла всі три. Дуже вже хотілося змінити своє життя. Та й період у неї був тяжкий. Померла бабця, і Надія розгубилася, втративши єдину людину, яка її любила і дбала про неї. Ні, вона тоді вийшла заміж не за гроші, а за чоловіка, який у потрібний момент підставив їй своє плече. Іларіон Аристархович був добрим чоловіком. Не без дивацтв, можна навіть сказати, фанаберій, але добрим.
Зоя провела Надію на веранду й посадовила за стіл.
― Перекусиш з дороги? Тільки ти ж, певно, на дієті, чогось не їси. Ти ж у нас модель, ти в нас тілом працюєш…
― Стосовно дієти: із задоволенням з’їла б стегенце жайворонка. А щодо праці: я, сестро, працюю тією частиною тіла, що зветься головою.
