Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Надія роззирнулася по веранді, не помічаючи речей, наче дивилася в безодню. Вона справді брехала. Сама не знала навіщо. Може, щоб роздразнити Зою, змусити пошкодувати за минулим. Спочатку на якусь мить здалося, що Зоя повелася. А тепер скидається на те, що та розкусила її.
— Пляшку розпили, й ні в одному оці, — озвалася Зоя. — Може, ще одненьку порішимо?
Надія заперечливо похитала головою. Зоя уважно розглядала її крізь марево цигаркового диму.
— Як хочеш знати, Микола сам домовився з Сірим, аби той мене трахнув. Навіть дивився, як той мене дер. Знаєш, після цього я хоч би з ким трахалася, завжди відчуваю, що мені бракує глядача.
Надія мовчала.
— Кинь ти цю затію. Навіть якщо він іще живий і до решти не спився, нічого, окрім розчарування, ти там не знайдеш…
І знову заколисувала легенька музичка. Надія поринала в дрімоту, віддаючись течії мелодії.
«На меломана він не схожий». — Розглядала бичачий карк водія.
— Диски від Іларіона Аристарховича залишилися, — пояснив водій. — Йому якийсь спеціаліст нарадив. Машина була його місцем відпочинку. Так само всю дорогу дрімав.
— А вас на сон не хилить? — не змогла приховати занепокоєння; бракує тільки у детепе втрапити.
— Нєа, я звик, — заспокоїв її водій. — Коли музика звучить, то я її не чую, а як немає, то якось мені незатишно. Особливо, якщо дорога далека.
«Ти ба, яка тонка натура». — Приховала іронічну посмішку.
Коли озивався GPS, Надія збудилася.
«Може, скоро вигадають GPS для заблудлих душ, — думала, не розкліплюючи очей. — Цікаво, чиїм голосом він промовлятиме?»
— Я чув голос Бога, — мовив Микола.
Присутні замовкли й звернулися поглядами до нього.
— О, розкумарило чувака! — кинув хтось.
А Сірий поцікавився:
—І що він тобі сказав?
— Я не зрозумів…
Котяра реготнув.
— Я знав одного кренделя, який після двох косяків починав із власною тюбетейкою базарити, а вона, бля, так жорстоко з ним поводилася, так на нього наїжджала, що він падав перед нею на коліна, пускав шмарки й заливався сльозами, вимолюючи в неї прощення…
Усі розсміялися.
— Та нє, мужики, я серйозно…
— Може, ти його ще й бачив? — запитала Зоя своїм блядським тоном, яким зазвичай розмовляла з Миколою на людях (наче вона не з ним, а проти нього). За це її Надя просто ненавиділа.
Микола покрутив головою.
— Я не бачив… Мій ангел бачив…
— Кінчай гнати! — обірвав його котрийсь із хлопців. — Ти ще розкажи, як ти два духівські танки підірвав однією гранатою…
Знову здійнявся регіт.
— Дурні ви всі, — ображено мовив Микола і повернувся до Наді. — Ти мені віриш?
Вона ствердно кивнула. Він узяв її за обидві руки й притягнув до себе, наблизивши її обличчя до свого.
— Він сказав страшну річ… Дуже страшну… Мені досі страшно…
Його розширені зіниці вбирали її очі, її обличчя, всю її… Відчула, як дикий незборний Миколин страх перетікає в неї. Микола з відчаєм стиснув їй долоні.
— Я тільки не можу пригадати, як це висловити людською мовою…
Переночували в мотелі, а другого дня після обіду вже були в Зарівному. Від першого стрічного дядька дізналася, що Микола Корнелюк жив не в самому селі, а на хуторі. Тепер до того хутора не тільки дороги, а й стежки не було. Не було, власне, й самого хутора. Знайшли посеред порослого бур’яном поля єдину стару перекособочену хату й кілька румовищ. Надія здивувалася, вгледівши біля хати стару бабу. Та незрушно сиділа під стіною на грубій лавці, схрестивши на костурі великі грубі долоні, й незмигно дивилася перед собою. Спочатку стара видалася Надії і сліпою, і глухою, і навіть (аж моторошно зробилося) мертвою, оскільки не подавала жодних ознак життя, коли вона зупинилася перед нею на відстані кроку.
— Доброго дня, бабусю! — привіталася Надія, не сподіваючись на відповідь.
— Добре здоров’я! — несподівано озвалася стара якимсь дзвінким нестаречим голосом; звела на Надію голову. — Задрімала трохи на сонечку. Ти чия будеш?
Попри живий голос, міміка на бабиному обличчі майже відсутня, а очі взагалі не змінили виразу.
«Мабуть, таки сліпа, — подумала Надія. — Бо ж як іще з розплющеними очима можна дрімати?»
― Я нетутешня. Я шукаю Колю Корнелюка. Ви не пам’ятаєте такого?
Стара дрібно закивала.
— Хороший був хлопчик.
Надія в одну мить наповнилася радістю, як од благої звістки.
— А ви не знаєте, де він зараз?
— На войні його вбили, — без заминки відповіла бабця.
— Як убили?! Його ж тільки покалічило…
«Вижила стара з розуму», — відчула розчарування.
— Він сам так про себе казав. Одних, каже, вибили зразу, а мене так, шоб помучився…
Розчарування змінилося подивом: «А ця бабулька ще б мене в шахи обіграла, якби я вміла грати».
— Отамики їхня хата була. — Бабця вказала скрюченим коричневим пальцем у бік одного з румовищ. — Акурат на Покрову Микольцьо спалив її.
«Цікаво, справді бачить чи навмання пальцем тикає?» — Надія шукала у виразі бабиних очей якихось ознак, що підказали б відповідь.
— Як це спалив? Навіщо?!
— Казав, шо й сільраду спалить, і обком партії, якшо йому кватири в городі не дадуть…
—І що?
— Спалив тіко хату свою. Бог милував, моя од неї не зайнялася. Дві ночі в мене ночували. А ліжко ж у мене одне, то Ганка на перині долу спала, а Микольцьо зі мною на ліжку. Пробудився вранці та й каже: тепер бабо, я, як порядний чоловік, мушу з вами оженитися. — Стара захихотіла.
«Прикольна бабця». —
