Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Намагаюся відкопати живу пам’ять, — пояснюю.

—І що це означає?

Автор передмови Фошевих «Спогадів» застерігає: «Перед нами проходять лише абстрактні армії й корпуси — яке це знайоме з вітчизняних робіт, присвячених Другій світовій війні!» Мені одразу пригадалася післямова до російського видання «Зневажених дітей» Жоржа Бернаноса, у якій перекладач цієї книги В. Бистров висловлює впевненість, що авторові вдалося знайти в мові миру слова, які здатні передати Війну: «Саме цим книга щоденників Бернаноса „Зневажені діти“ цікава читачеві нашої країни. Країни, де пам’ять про ту війну пройшла, через усі ступені й стадії брехливих спогадів — маршальських, генеральських, — через лейтенантську й окопну „правду“. Було вирубано не один ліс задля того, щоб усі ці спогади побачили світ, а насправді для того, щоб назавжди поховати під грудою багатотисячних накладів живу пам’ять».

— Угу, — каже Дайта. — І що — багато накопав?

— Ну, це ж не хробаки для рибалки, — відповідаю ухильно.

— Угу, — повторює Дайта, мовляв, усе з тобою ясно. — І чому ж вони — всі ці маршали-лейтенанти-рядові — брешуть?

— Я не висловлювався б так категорично. Існує так звана проблема «глибинної пам’яті». Ця проблема не тільки психологічна, а й лінгвістична, оскільки потрібно не лише пригадати витіснені в безпам’ять події, а й найти для оповіді про них відповідну мову. Розумієш, дуже складно знайти в людській мові слова для передачі нелюдських станів…

Дайта не погоджується:

— Ця проблема актуальна хіба що для рядових, ну, може ще стосуватися якимсь боком лейтенантів, але найбільше мемуарів строчать генерали і найбільше в них брешуть… Я знаю, що кажу. Мій тато колись за радянських часів збирав військову мемуаристику… Так ось, коли за перебудови почала з’являтися правдива чи більш правдива інформація, він так у тих мемуарах розчарувався, що навіть не здав їх на макулатуру, а скинув на купу й підпалив…

— Ну, генерали, маже, заради статистики стараються, — роблю припущення. — Військові завжди применшують власні втрати і приписують втрати противнику… Зрозуміло, що й сили в супротивника завжди переважають, і нападає він підступно тощо. Я тобі не розповідав про Тору-Бору?

(Існує інше прочитання цієїж назви — Тура-Бура).

— Схоже на приспів дитячої пісеньки, — каже Дайта і зачинає мугикати: ― Тора-бора, тора-бора…

— Веселенький мотивчик. — Киваю в такт мелодії.

— То чим славнозвісна ця Тора-Бора?

— У цій місцині мене підстрелили. Нинішній рік ювілейний ― тридцять літ минуло.

— Вибач, — Дайта кидається мене обіймати ― так, як це робить Міка, коли вибачається або жаліє мене.

Повертаюся до ноутбука, штрикаю його сонного пальцем у кнопку. Ноутбук неохоче будиться.

— Зараз покажу тобі, що я нарив.

Шукаю потрібний файл.

Ось: «Тора-Бора — печери в афганській провінції Нангархар, де обладнали укріпрайон міжнародні терористи на чолі з Усамою бен Ладеном. Розташовані в горах на висоті 4 км. Становлять собою лабіринт тунелів, що йдуть на глибину 400 м. У ньому пророблені численні кімнати — сховища, житлові приміщення, бункери й склади. Їх загальна довжина — близько 25 км. Розташована ця сітка природних печер за 85 км на південь від афганського міста Джелалабада». І ще: «Печерний комплекс Тора-Бора — одна із найнедоступніших фортець Афганістану. Він розташований у горах на південний захід від Джелалабада і активно використовувався з воєнною метою у 1979–1989 роках, під час боротьби моджахедів проти радянських військ». О! Це, так би мовити, топографія. А заговорили про Тору-Бору після того, як у грудні 2001 року в ході військової операції проти руху Талібан комплекс було захоплено Об’єднаним антиталібським фронтом за підтримки міжнародної коаліції. Тут таки виявилося, що ще раніше, «у лютому-березні 1987 року під час проведення операції „Шквал“ ця цитадель була взята підрозділом спецназу ГРУ СРСР „Вимпел“ (за іншими даними — підрозділом спецназу КДБ СРСР „Каскад“)».

― І що? ― Не терпиться Дайті.

— А потім я знайшов в Інтернеті документальний фільм, у якому закадровий голос тупо стверджував, що Тору-Бору штурмували ті ж таки славнозвісні спецназівці, лише в жовтні 1980 року. Хоча з розповідей самих спецназівців та нашого комбрига (в кадрі він у мундирі генерал-лейтенанта) Смирнова й комбата Уразматова чітко зрозуміло, що бригада штурмувала Тору-Бору, а спецназівці в той самий час визволяли заручників у сусідній ущелині Пачір Агам. Хоча весь сюжет фільму побудований на тезі, що Тору-Бору брав спецназ (мовляв, які вони круті хлопці). Американці штурмували фортецю п’ять діб, а радянські специ — лише за дві (на цьому особливо наголошувалося). За фільмом після захоплення базу підірвали. А я думаю: що ж тоді ми штурмували через півроку?! Чому мої командири не кажуть, що їм ще 1981 року довелося розкушувати цей горішок?! Чомусь на 1980 році робився особливий наголос, підписи вказували, що Смирнов командував бригадою, а Уразматов, відповідно, батальйоном 1980 року, хоча і той, і той помінялися, мабуть, під кінець 1981-го. Ні комбриг, ані комбат жодних дат не називали. Комбриг видав, що під час штурму попереду йшли афганські військові, а радянські слідом за ними на відстані 50–60 метрів. Чого ні-ко-ли не було! Хіба, може, були такі вказівки з центру, що саме так це потрібно подавати, і Смирнов їх досі дотримується. Комбриг узагалі обережненько так балакав… Моїх командирів невигадливо використали ті, які зліпили всю цю хроніку… Ось! А потім я надибав на ще один документальний «шедевр», зроблений не просто за подібним, а за тим самим сценарієм, тільки з іншими спецназівцями; бригаду представляють також інші особи, події відбуваються начебто 1981 року… Цей «документ» узагалі наскрізь білими нитками шитий… Аж зло бере!..

— Ти так не нервуйся. — Дайта заспокійливо гладить мене по плечу. — Це ж справи давно минулі…

— Ну так, і давно забуті, — кажу сердито.

Пізніше мені на очі потрапила «Коротка хронологія подій», із якої виокремив таку інформашку: «1981 року 40-а армія проводила великомасштабні операції, вела бойові дії в „зонах відповідальності частин і з’єднань“. Бої йшли на всій території республіки. Особливо можна відзначити такі, як: Третя Панджшерська операція (квітень); розгром бази моджахедів в ущелині Тура-Бура в провінції Нангархар (червень); операція „Мармоль“ із розгрому баз на південь від Мазарі-Шаріфа в провінції Балх (вересень); Четверта Панджшерська