Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Так ось я вийшов на інформацію про події, учасником яких був. Зауважте, кінцівка з претензією на об’єктивність — мовляв, не все йшло гладко. Хоча про наші втрати — жодного слова. Головне, щоб статистика не потерпала. Насправді наш третій батальйон за підтримки авіації, артилерії, ракетних установок і т. д. човпся в тій Турі-Бурі півмісяця — від 4 червня. Щоденні бої. А нам і ночами діставалося, наш взвод стояв у кільці оборони, тому навіть у таборі не мали змоги ні відпочити, ні відіспатися. 17 червня нам на підтримку прибув перший батальйон. Піднялися вночі, у темряві зробили марш-кидок, на світанку залягли, перечекали годину, поки базу обробляли артилерія та авіація, а потім пішли на вирішальний штурм… Захопили базу вночі, але вже без мене, мене підстрелили вдень, коли ми на одному з рубежів прорвали оборону, і по нас стріляли з усіх боків…
Мабуть, ми непогано воювали, якщо тепер така кількість спецназівців хоче видати нашу роботу за свою. За цю операцію нікого з наших не нагородили, навіть тих, кого було поранено. Нещодавно прочитав статтю, в якій було оцінено нинішню нагородну систему Росії. У ній, зокрема, йшлося про таке: «Конфлікт із Грузією приніс небувалий урожай зірок Героя Росії. Звання Героя було присвоєно, якщо рахувати за відкритими джерелами, не менше ніж 19 разів. І це за п’ятиденну війну! Якщо вилучити з цього списку шість посмертних нагороджень, можна відзначити примітну закономірність: із 12 живих Героїв солдатський склад представляє лише один — сержант-танкіст, ще троє — молодші офіцери, зате старших офіцерів — восьмеро». Можливо, тепер нагороди не так дорого коштують. За роки Афганської війни лише п’ятеро (четверо офіцерів і рядовий; рядовому навіть не довелося задля цього померти) із нашої бригади вдостоєні звання Героя Радянського Союзу, троє з них — посмертно. Серед них — Олександр Стовба, йому звання присвоєно через десять років після загибелі. Довше довелося «чекати» лише лейтенанту Амосову та рядовому Гаджієву, котрі посмертно стали Героями Росії, один 1994, а другий 1997 роках.
Лейтенанти Демченко та Амосов і рядовий Гаджієв загинули в одному бою в травні 1983 року. Тоді полягла сила-силенна люду. Проте після цього бою йшлося не про Геройські Зірки. Аж до навпаки: їх намагалися тупо «злити». Почитайте, це рядки з біографії лейтенанта Амосова: «Одночасна загибель 16 людей, зокрема двох офіцерів, неминуче повинна була погубити кар’єру деяких їхніх командирів. Тоді, рятуючи свою шкуру, кілька вищих офіцерів пішли на підлість — у загибелі групи звинуватили самих загиблих! Народилася „версія“ про те, що група розташувалася на відпочинок і була знищена під час сну. Для розслідування обставин на місце бою виїжджала комісія з Головної Військової прокуратури. Її висновок свідчив — бійці загинули в бою з переважаючими силами ворога, борючись до останньої хвилини. Одначе тоді нагородили тільки лейтенанта Демченка…»
— Після такого легко можна втратити віру не тільки в людей, а й у все людство, — каже Дайта.
— А ти питаєш, чого вони неправдиві спогади пишуть.
— Невже все так безнадійно й примітивно?
Стенаю плечем.
— Є люди, які визнають героями тільки мертвих.
А була колись така країна — СРСР. «Живими в нас нехтують, — занотував Олександр Бек у фронтовому записнику за 1943 рік. — Із нагороджених тільки 6 осіб живих і 46 — мертвих. Уся кореспондентська й письменницька маса заражена цим політиканством. Дали героєві загинути. Загиблому героєві приписали, чого не було. Цим завдали образи бойовому колективу. Дали йому загинути. Якщо герой загинув — друкують, живий — не друкують. Приписують навіть убитим те, чого не було…».
— Це факти, а я хотіла би дізнатися причину, — напосідає Дайта.
Мене це трохи сердить. Можна подумати, в мене ключі від комори з відповідями.
Кличу на допомогу В. Бистрова, який щодо цього питання висловлює таку думку: «Річ у тому, що всі, хто писав про війну, завжди знали, в чому правда (а те, що їй не відповідало, було, отже, несуттєвим і таким, що не заслуговує на увагу). Тоді як від часів Сократа відомо: істина на боці тих, хто не знає». Дайта задумливо покусує нижню губу. Не схоже, що її вдовольнила відповідь.
— Спокусливо думати, що істина на твоєму боці, — озивається врешті.
Щодо істини. Цзе Сюань у «Воєнному каноні в ста главах» написав: «Розмірковувати про події минулого гірше, ніж займатися справами теперішнього. Коли справ багато, то й способів дати їм раду також велика кількість. Часи міняються, і разом із ними змінюється те, що істинно в даний момент».
— А ще спокусливіше нічого не знати, — кажу я. — Так само спокусливо, як і знати все.
Помовчали.
Чи можна після такої практики вірити теоретичним розмислам Юліуса Еволи: «Базовим принципом, що лежить в основі будь-якого виправдання війни з погляду людської особистості, є героїзм. Війна дає людині можливість пробудити героя, що спить усередині неї. Війна руйнує рутину комфортабельного життя і за допомогою суворих випробовувань пропонує перетворююче знання життя, життя зі смертю. Момент, у який індивід стає героєм, навіть якщо це останній момент його земного життя, своїм значенням безкінечно переважує тривале існування, що проводиться в монотонному споживанні посеред сірості міст. Із духовного погляду така можливість компенсує всі ті негативні та руйнівні аспекти війни, що однобоко й тенденційно підкреслюються пацифістським матеріалізмом. Війна дає змогу людині усвідомити відносність людського життя, і, відповідно, пізнати закон „більшого-ніж-життя“, тому війна завжди має антиматеріалістичний, духовний сенс».
— Хто такий цей Евола?
― Мислитель, який сподівався, що італійський фашизм переросте в лад, базований на традиційних цінностях.
Дайті здається,
