Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

радянських військ. Ще одне підтвердження. Чим би я ще себе потішив? Хоча інформація різна трапляється. Наприклад: «66-а і 70-а окремі мотострілецькі бригади були створені для придушення повстань. Вони мали по три батальйони мотострільців, десантно-штурмовий батальйон, артдивізіон гаубиць, ракетний дивізіон, розвідбат, танковий батальйон і сили підтримки. У цих двох бригадах у ротах було по чотири взводи, замість звичайних трьох».

— Тепер я схожий на якогось карателя-есесівця, — жаліюся Дайті.

— А тоді так не здавалося? — зривається у неї.

— Я стріляв лише в бою, — кажу похмуро.

Війна зсуває, розмиває межі дозволеного. На війні дозволено вбивати. Ворогів, звісно. А якщо зброю до рук узяла жінка чи дитина?.. А якщо й без зброї, але ти вважаєш їх своїми ворогами?.. Не маю на увазі умови, коли доводиться робити те, чого не хочеш, коли немає вибору (хоча, пригадуєте, Сартр запевняв, що вибір завжди є), а ситуації, коли солдат сам вибирає, кого й за що йому вбивати.

Зі мною служив хлопець на ім’я Арсен — наш, українець. Звичайний боєць. Якось у кишлаку, не пам’ятаю, чи це було прочісування, чи він туди попхався по бакшиш, Арсен зайшов до будинку, де на нього напали двоє афганців. Один стукнув Арсена по голові сокирчиною, але без сподіваних наслідків — боєць був у касці (отже, все-таки зачистка), а другий напав із ножем: почали відбирати автомат. Арсен отримав кілька ножових поранень у шию, мав порізані руки — хапався за ніж, проте зумів вирватися й вибіг із будинку. Тут нагодився ще хтось із наших і закинув у двері гранату. Звичайний епізод, мовляв, отакі вони — воєнні будні. Але це ще не вся війна. Бо далі Арсен перестріляв усю родину, скільки їх було в тому домі, від старого до малого — всіх. Не знаю, як йому живеться з цим тепер, а тоді Арсена совість не мучила, наші ліжка були поруч — спав він спокійно. Він учинив це, а потім жив — із відчуттям власної правоти. Він лише помстився за те, що його хотіли вбити. Поза цією ситуацією Арсен не виділявся якоюсь надмірною чи неконтрольованою жорстокістю. Арсенова мама не повірила б, що її син на таке здатен. А якби дізналася? Розплакалася б, розпереживалася… А потім знайшла б оцій страшній історії пояснення й виправдання — війна. Мабуть, так. Я не знаю…

Еренбург говорив, що війна без ненависті так само відразлива, як секс без любові. Ми ненавидимо ворогів за те, що вони нас убивають, або за те, що ми їх мусимо вбивати. У мене був просто секс. Я не відчував до афганців ненависті. Тим більше мене дивували середньоазіати, які виявляли свою ненависть до людей, які, як мені здавалося, були близькими їм за кров’ю, які вірили в того самого Бога. Сам я визнавав за цими людьми право вбити мене. Проте й сумнівами не мучився. Якщо моїй Батьківщині потрібно, щоб я був тут, — я тут. Якби мене прислали сюди копати криниці, я копав би криниці. А мені дали автомата. Щоб стріляти в людей, ненависть не потрібна. У цьому сенсі я, мабуть, був більш збоченим, як ті, котрі керувалися ненавистю. Мені здавалося, ми робимо одну справу, тільки й того, що моджахеди стріляють у мене, а я — в них. Давалося взнаки, що я був вихований на книжках.

У тодішніх книжках не писали й половини того, що тепер можна побачити в телевізійних новинах.

Ларс Свендсен у книзі «Філософія зла» писав: «Ми стежили за подіями в колишній Югославії, дізнавалися про масові вбивства, насильство й страхітливі звірства. Читали про безглузду жорстокість, коли сербські війська примушували мусульманських батьків і синів спарюватися один з одним або іншими чоловіками, про те, як роздягнутих догола мусульман змушували дивитися на оголених жінок і при виникненні ерекції відрізали пеніс. Складно знайти хоч якесь пояснення, чому це відбувається. Події в Югославії стали потрясінням для нас, оскільки ми не уявляли собі, що таке може трапитися в наші дні і, тим паче, в тій самій частині світу».

Звичайно, в нас цього бути не може. Це не ми.

Ми, ми! Може! Особливо, коли війна.

Тому й війна.

— Кант казав, що війна — знаряддя прогресу, — кажу я.

— От сучий син! — відгукується Дайта.

У її голосі мені чується, якщо не ненависть, то принаймні виразна особиста неприязнь.

Мені пригадався кантівський категоричний імператив.

— Вибач, я вже трохи призабула…

— За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як мету, а не як засіб. Цей принцип є імперативом, сказати б, наказом, і він категоричний — застосовується без винятків, у всі часи, в усіх місцях і обставинах.

— А-а, так-так-так, — пожвавлюється Дайта. — Знаю-знаю: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені… І що?

— Гарно сказано.

— І що? — наполягає Дайта.

— Шкода тільки, ні з чим це не в’яжеться.

— Як категоричний імператив, то не в’яжеться, а як знаряддя прогресу, то залюбки… Так виходить?

— Ще раз зацитую Юліуса Еволу: «У контексті героїчної традиції мала священна війна, цебто війна як зовнішня боротьба, слугує винятково засобом для реалізації війни великої. Велика священна війна — це боротьба людини з власними ворогами, які перебувають у ній самій».

— Отже, всі війни — лише проекція тих внутрішніх суперечностей, що розпинають людину? — уточнює Дайта. — І ти віриш цьому Еволі?

— Щось подібне казав Ейнштейн, тільки інакше формулював. Та й Сартра згадай…

У Сартрі Дайта, можливо, ще б засумнівалася, авторитет же Ейнштейна для неї беззаперечний.

— Як тоді поліпшити цей світ?

— Удосконалювати себе.

У Барікко є вислів: війна — це пекло, але красиве. Ну, красиве чи не красиве, але привабливе, з цим не посперечаєшся. Підсумовуючи свої роздуми на тему війни, Барікко написав: «Ми повинні навчитися змінювати своє життя, не забираючи його в іншого; пускати в обіг гроші й багатства, не вдаючись до насильства; знаходити свої етичні орієнтири, не рушаючи шукати їх на