Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Краще я вже про німців послухаю. — Перекладає черпака з правої руки в ліву. — Самодержавець, кажеш? А в самодержавця один клопіт — війна. Чи, може, він відмовився воювати, посилаючись на свої філософські переконання?

— Ні, Марк Аврелій вів війну і з Парфією, і з германськими племенами… Треба сказати, що він робив усе те, що робили інші імператори — його попередники.

— Чим же він тоді відрізнявся від інших імператорів?

— Він інакше мислив.

— Ха! — видихає Дайта і, крутнувшись на місці, зникає в дверях кухні.

Рушаю за нею.

— Я допоможу тобі.

— А роман?

— Покладу більше цукру — може, не скисне.

— Також на зиму збираєшся відкласти?

— Не хотілося б.

Як казав той самий імператор-філософ: «Інакше рухається стріла, інакше — розум. Бо розум, навіть коли діє обережно або й звертає, щоб ліпше щось розглянути, — однаково прямує до поставленої мети». Мій розум зайнятий романом.

Щодо німців.

«Можу запевнити тебе, що в моєї філософії тепер з’явилася чудова можливість прислужитися на практиці, — 3 листопада 1987 року писав у листі до товариша канонір 21-ї батареї кавалерійського відділення 4-го полку польової артилерії Фрідріх Ніцше. — Жодної миті досі я не відчував приниження, зате дуже часто мені доводилося посміхатися якимсь речам як чомусь казковому. Часом я потай шепчу з-під черева коня: „Допоможи, Шопенгауере“; і коли виснажений і пітний я приходжу додому, мене заспокоює один лише погляд, кинутий на його портрет на моєму столі».

Ніцше належить до тих філософів, яким подобався гуркіт військових барабанів. Проте він, на відміну від багатьох інтелектуалів, у своїх уподобаннях послідовний. Усім знана войовничість філософії Ніцше, але це була його філософія, а не його філософія для інших. Слова філософа не розходилися з його справами. Ніцше не став «косити» від війська, де з жовтня 1867 по березень 1868 він чистив гармати і крутив коням хвости. Був звільнений через травму. Відоме фото — Ніцше стоїть у військовому мундирі, затискаючи в правиці оголену шаблю. Здається, військо не розчарувало його. Можливо, завдяки тому, що військовий пафос Ніцше врівноважувався м’якою іронією: «Нещасний чоловік, кажу я собі, в тебе не набереться й двох вільних годин на добу, і навіть їх ти повинен жертвувати Марсу, аби він не відмовив тобі в лейтенантському патенті. Ах, дорогий друже, що за нещасне створіння цей самий кінний і піший артилерист, якщо в нього є схильність до літератури! Старина бог війни явно віддавав перевагу молодим дівкам, а не старим зашкарублим музам. Артилерист, котрий у казармі, примостившись на брудній табуретці, частенько роздумує про Демокритові проблеми, поки йому чистять чоботи, — це просто парадокс, на який боги поглядають із насмішкою». Коли через два роки розпочалася Франко-Прусська війна (26-літній Фрідріх Ніцше на ту пору — вже екстраординарний професор Бєльського університету), він проситься на фронт, хоча добровільно відмовився від прусського громадянства і проживав на ту пору в Швейцарії: «Вельмишановний пане члене муніципалітету, зважаючи на нинішній стан Німеччини, для Вас не буде несподіванкою те, що я також прагну виконати свій обов’язок перед вітчизною. У зв’язку з чим я звертаюся до Вас із проханням надати мені відпустку на останню частину літнього семестру. Моє самопочуття нині настільки зміцнилося, що я можу без жодних вагань відправитися в частину як солдат або медбрат. А те, що я теж зобов’язаний покласти скромну лепту своїх можливостей на жертовник вітчизни, навряд чи зустріне десь більше розуміння й схвалення, ніж у швейцарському освітньому закладі» (8 серпня 1870). Оскільки Швейцарія дотримувалася нейтралітету, то Ніцше дозволили брати участь у війні лише в ролі санітара.

Заразившись від поранених дизентерією та дифтерією, він тиждень пролежав у шпиталі, перебуваючи між життям і смертю. Побутує думка, що саме ця війна остаточно підірвала моральне й фізичне здоров’я Ніцше, він назавжди втратив спокійний сон і душевну рівновагу. Це може бути правдою. Але очевидне й те, що і в подальші роки Ніцше вважав себе солдатом. Мабуть, у важкі часи ця думка допомагала йому мобілізовувати сили. «Зрештою, я перший психолог християнства і можу, як старий артилерист, яким і є, вивести важкі гармати, про існування яких жоден противник християнства навіть не здогадується». Написано це 1888 року, цебто через двадцять літ після його недовгої військової служби.

— Мені його жаль, — каже Дайта.

— Отже, він недаремно жив, — усміхаюся.

Дайті не подобається мій усміх.

— Може, він і помилявся, але він не триндів. — Темпераментно диригує ложкою в такт своїх слів. — А жаль мені його не через те, що він головним болем мучився і жовчю блював, а тому, що переймався всім цим, — як би це м’якше сказати? — так, ніби воно того варте.

— У такому разі, багато філософів гідні жалю, — підсумовую. — Якщо вже ці милі люди не дочекалися від нас поваги.

Гортаю блокнота. Недавно виписав із якогось журналу. Ага, ось: «Навіть Спіноза говорив, що мета філософії — не радіти, не сміятися, не плакати, а розуміти. Будучи, як то кажуть, людиною виняткової моральної чистоти, любив спостерігати гризню павуків у банці, — писав автор, а насамкінець зазначав: — Знайти таких павуків зовсім не складно».

— А декотрі й самі полюбляли погризтися, — зауважує Дайта, облизуючи ложку й відкладаючи її вбік. — Здається, все. Дякую за допомогу.

— Нічого дивного. Адже філософи — лише любителі мудрості. Ми ж бачимо відмінність між любителями солодощів і їх виробником. Не треба шукати у філософів мудрості.

— Якщо не мудрістю, то чим же вони тоді відзначаються? — запитує Дайта. — Чай будеш?

— Ідеями, — відповідаю. — У декого ці ідеї нав’язливі. А в декого — взагалі маніакальні. Особливо на цьому поприщі відзначаються російські філософи. Усі ці Булгакови та Трубецькі… Оці вже, як ти висловилася, що триндять, то тридцять.

― Я буду, — подає голос Міка. — Тільки мені сюди принесіть. У мене тут невідкладна справа. І з бутербродом, будь ласка. Тільки щоб бутерброд без хліба був, ковбасу можна на сир покласти. — А позаяк не отримує відповіді, допитується: — Мене хтось чує?

— Не знаю, як хто, а