Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

― Я — Каріна Георгіївна, — відрекомендувалася, — офтальмолог із Москви…

Серце в Михайла забилося чомусь частіше. Пригадалася москвичка Алла, її теревені про кунілінгус…

— Вас прислали сюди? — запитав якимсь тремким зміненим голосом.

— Сама напросилася. Хочу матеріал для кандидатської зібрати. — Вона взялася за дверну ручку. — Ходімо, покажу тобі своє робоче місце. Чаєм тебе напою.

Ступила на поріг, будучи певна, що він поспішає слідом. Михайло не ворухнувся. З-за порогу вона озирнулася.

— Хочеш чаю?

Він дивився на неї прямим незмигним поглядом.

— Я хочу поцілувати вас… там.

Глянула на нього здивовано, наче щойно побачила. Думав, зараз розгнівається, поставить його на місце, але вона розсміялася.

— А ти не квапишся?

Михайло не квапився. Він упросив Старчу перевести його з урології до нейрохірургії, погодившись виконувати роботу, яку тільки загадають.

— Тебе ж комісують. Який тобі резон тут за недобитками гівно виносити? Якби тебе назад до Афганістану відправляли — інша річ, це ще можна зрозуміти. Тобі що, додому не хочеться?

Старча завжди розмовляв підкреслено грубо. Мабуть, це проявлялася захисна реакція, бо мужик він був непоганий. Просто на нього багато всього навішали. Не відомо, як із медикаментами (цього Михайло не знав), а койко-місць завжди бракувало, бракувало санітарок, бракувало чистих простирадл… І попри все це Старча мусив повертати цих недобитків до життя.

— Хочу дослужити.

— Так тобі ж іще, вважай, цілий рік лямку тягнути.

— Ну то й що?

— Ну ти, блядь, і мудак! — з повагою сказав Старча.

Питання було вирішене.

Тіло Каріна мала по-дівочому туге й гладеньке.

― Є жінки, яким достатньо фалоса, а без чоловіка вони можуть чудово обходитися, — говорила Каріна Георгіївна, потягуючи цигарку. — А в мене все навпаки, мені потрібен був мужчина, але без члена… У мене рідкісна фобія — непереборний патологічний страх перед чоловічим членом… Розумієш, ніби на мене ножем замахуються… Усі мої спроби налагодити сексуальне життя закінчувалися в кращому разі істерикою, а в гіршому — психічним зривом, депресією і довгим лікуванням. Лесбійство для мене також неприйнятне… Ти — мій щасливий випадок…

— Може, мене вам також ангел послав?

— Ангел?! Може, й ангел. Я готова повірити в яку завгодно містику.

— Тоді це не випадок, а закономірність.

— Чого ж ти тоді так припізнився? Ти знаєш, скільки мені років?

Сьогодні, коли вони говорили по телефону (Михайло телефонував із переговорного), вона знову згадала про свій вік.

— У жовтні я повертаюся до Москви. Мені зараз сорок два. Це багато, але я ще в непоганій формі і, думаю, ще кілька років протримаюся… Якби ти був поряд, ці роки могли би стати найщасливішими в моєму житті.

Михайло чув у трубці її дихання.

— Чого ти мовчиш?

— Ти ж не повіриш, якщо я скажу, що коли думаю про тебе, то в мене встає.

Вона розсміялася.

— То приїдеш?

Михайло здригнувся з несподіванки, наче пробудився. На нього налетів гурт дівчат. Захихикали, затуркотіли. Одразу не збагнув, хто вони й чого він нього хочуть.

— Чого скучаєш? Ходімо з нами на танці.

Спочатку впізнав ту, що в джинсах. По джинсах і впізнав. А потім ту, що була з хвостом на маківці. Зараз вона була з іншою зачіскою. Дівчата поводилися, як давні знайомі.

— Він два місяці тому з Афганістану повернувся, — хвалилася подругам та, що в джинсах.

— Ти правда був на війні? — запитала котрась із подруг.

Михайло глибоко затягнувся. Він не був певен, що був на війні. Так само не мав певності, що він із цієї війни вже повернувся.

Дівчата життєрадісно верещали.

«Треба звідси нахрен забиратися», — подумав він і щиглем запустив у темряву недопалка.

Солдатам — а я був солдатом — варто жалітися не на тих, проти кого їх послали воювати, а тільки на тих, хто послав їх на війну.

Міка позирає на мене з хитрим виглядом.

— Тату, я тут дещо подумав, але не буду тобі казати.

— Це ж чому?

— Бо посваримося.

— То це чудово! Геракліт Ефеський переконував, що від сварок — одне добро. Цей любомудр прямо таки наполягав на тому, що боротьба — всезагальна, що справедливість — у чварі, що все народжується через розлад із необхідності. А те, що відкривається в цьому розбраті, що розлито в ньому, це не війна, а гармонія. Коротше кажучи, війна — батько всього.

— Ти не жартуєш?

— Я — ні. За Геракліта не ручаюся.

Повз кімнату пробігає — з ванної до кухні — Дайта, спиняється в розчинених навстіж дверях.

— А чому батько, а не мати?

— А хіба ми не дійшли висновку, що у війни чоловіче обличчя?

— До чого тут обличчя, коли нам про стать ідеться? Чи для тебе це не суттєво?

— Ти маєш на увазі нерівноцінність вкладу чоловічого й жіночого начал у акт зачину та народження?

Оце-то нагородили ми запитань! А тут ще Міка піднімає руку:

— Можна я про щось запитаю?

— Зачекай! — відмахується від нього Дайта; тим самим рішучим тоном до мене: — Саме так. Щоб стати батьком, потрібно лише кілька (аби нікого не образити — кільканадцять) хвилин. Як правило, це приємні хвилини. А материнство своє жінка мусить вистраждати — тяготи виношування, муки пологів…