Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

Ніби її відповідь могла щось змінити.

Люда всміхнулася під пов’язкою. Її усмішка просвічувалася крізь марлю.

— Ти думаєш, тільки це між нами, що він великий йобар? — Так і сказала, хоча раніше Михайло ніколи не чув, щоб вона лаялася. — У нього член, як у горобчика… Але достатньо йому до мене тільки торкнутися, як у мене вже ноги підкошуються, всередині щось обривається й земля йде обертом…

Михайло їй повірив.

Петро дістав із холодильника пляшку самогонки. Михайло всміхнувся: йому здалося, що самогон у холодильнику прикольно. Може, він ще й із бульбашками, як шампанське. Брат подивився на нього трохи здивовано. Мовчки розлив. Так само мовчки випили. Петро тут таки налив по другій.

— А це ще що за новини?! — Вступила до кухні Ольга. — Не встигла на хвилину відлучитися, як тут уже горілка рікою. Що святкуємо?

— Роби свою справу, — суворо кинув їй Петро.

Зазирнувши до каструлі, Ольга зумисне гучно брязнула покришкою.

— Моя справа — пильнувати, щоб ви з людей на свиней не поперетворювалися, — з викликом заявила.

Петро перекинув у рот чарку, в його ручищі вона виглядала наперстком. Зачекавши, поки Михайло перехилить свою, грізно звівся (Ольга принишкла біля плити), згрібши в одну руку чарки, в другу пляшку, вийшов. Михайло подивився на Ольгу, знизав плечима, розвів руками і, прихопивши пару яблук, ступив слідом.

— Пийте-пийте, може, до білої гарячки доп’єтеся, — благословила їх навздогін Ольга.

Прилаштувалися на лоджії. Петро розлив залишки, порожню пляшку акуратно поставив у куточку. Полюбувалися на відблиск призахідного сонця в шибках сусіднього будинку.

— Ще принесу. — Крякнувши, випростався Петро.

Розпили другу пляшку. Згризли по яблуку.

— Певно, досить, — сказав Михайло, відчувши, що Петро збирається по третю.

Закурили.

—І що тепер буде? — нарешті озвався Петро.

— Не знаю. — Михайло блаженно мружився, прислухаючись, як хміль заповнює голову. — Думав, до Москви податися…

— Чого?

— Там дівчата прогресивніші. — Михайло розсміявся. — Є такі, що їм і прутня не треба, аби язик у хлопця добре працював…

Петро відвернувся.

Щодо язика Михайло не вигадував.

У кабульському шпиталі він пробув недовго, близько тижня, але саме там отримав головні настанови для подальшого життя-буття в статусі «навіки пораненого». Медсестри втішали його навперебій, кожна на свій лад. Навіть зазнайкувата й безсоромна москвичка Алла доклала руку до його реабілітації, просвітивши темного селюка стосовно таємниць сексу, розповівши історію про свою знайому, яка покинула чоловіка з дубовим фалосом і вже десять років щасливо живе з імпотентом.

— Він вдовольняє її язиком. Вона по три оргазми на раз отримує.

— Язиком усі мастаки, — буркнув Михайло, маючи на увазі солдатські байки, хто як і скільки тьолок трахнув.

— Я маю на увазі не в переносному смислі, а в буквальному, — розтлумачила йому Алла.

Михайло недовірливо поставився до її слів. Свистить подруга. А та продовжувала сексуальний лікнеп:

— Такий вид сексу називається кунілінгус.

— До чого тільки збоченці не додумаються.

— Це не збочення, а нормальна практика. Затям: що вищий у людей рівень інтелекту й освіченості, то частіше вони вдаються до нетрадиційних способів кохання. Усі нормальні прогресивні пари займаються цим, а деякі жінки, як моя знайома, навіть віддають йому перевагу перед звичайним статевим актом.

З освітою в Михайла справи були так само хреново, як і з наявністю боєздатного члена. Аллині балачки викликали в нього лише втому.

Алла підійшла впритул, задерши до нього лице, й виклично штовхнула чималими грудьми в живіт.

— Хочеш попробувати?

Михайло не захотів.

— Це не для нашої провінції.

Петро, старанно розтовкши недопалка в бляшанці, припалив другу цигарку. Будинок навпроти вже не горів червоними відсвітами — сонце зайшло.

— Класна самогонка, — озвався Михайло. — Дала по казанку, наче веслом. Піду полежу трохи.

Довго не належався. Ще й ноги випростати не встиг, як пригналася Ольга й накинулася на нього з криком:

— Що ти йому зробив?! Що ти йому зробив?!

Михайло схопив її за плечі.

— Що трапилося? Толком скажи.

Вона завмерла. Дивилася на нього наляканими очима. Її губи тремтіли.

— Петро плаче.

Коли Микола Корнелюк розплакався, усвідомивши, що нові ноги в нього не відростуть, заввідділенням Старча тільки й кинув недбало:

— Нехай поплаче, менше сцяти буде.

Із Миколою Михайло познайомився, здається, першого дня свого перебування в ташкентському окружному шпиталі. Випадково зговорився з кимсь із хлопців, і той повідомив йому що в нейрохірургії лежить пацан, який, схоже на те, був пасажиром Михайлової вантажівки. Михайло наче про близького родича довідався — одразу ж подався провідати товариша по нещастю. Виявилося, що вони з Миколою ще й земляки.

— Що ж ти, блядь, так неакуратно їздиш? — запитав його Миколин сусід.

Михайло промовчав. Сказано це було жартома, але неприємний осад у нього на душі зостався. Справді, він сидів за кермом і, виходить, що Микола так постраждав тому, що він, Михайло, наїхав на міну.

— Невже ніхто більше крім нас двох не вцілів? — озвався Микола.

По правді сказати, Михайло про це не думав. Зоставшись наодинці зі своїм горем, він цілковито йому віддався. Утрата власного пеніса повністю поглинула всі його думки й почуття. Потрібен був якийсь час, щоб оговтатися. Лише тут, біля Миколи, Михайло відчув (не зрозумів, а саме відчув), що масштаби його горя не співвимірні з бідами, що випали на долю ось цих хлопців. Михайла вразив вигляд Миколи: виснажене жовте лице виражало щось потойбічне, що не мало спільного із життям. Невеличке тільце, огорнуте простирадлом, скидалося на пакуночок із немовлям.

— Не знаю, я тоді вирубився.

Після того, як побачив свою рану. Кров