Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

Михайло, не зупиняючись біля ліфта, де зібрався чималий гурт, пішов угору сходами. Здається, між четвертим і п’ятим поверхом йому трапилися дівчата, з вигляду школярки старших класів. Одна сиділа, залізши з ногами на підвіконня, друга стояла поруч. Ковзнув по них поглядом.

— Сигареткою не вгостиш? — кинула котрась йому в спину.

Він зупинився й озирнувся.

«А не зарано?» — намірився жартома взяти на кпини, але роздумав — дівчата видавалися цілком зрілими, кофтини аж тріщали на грудях.

— У мене без фільтра — «Прима», — мовив, ніби вибачаючись. — Звик в армії до міцних.

— Нічо, ми тут теж до всякого звикли, — озвалась дівчина з підвіконня (схоже, це вона його окликнула).

— Достатньо однієї на двох, — сказала та, яка стояла.

«Симпатичні», — оцінив дівчат Михайло.

Він спустився (три сходинки) на майданчик, поліз рукою до кишені. Витряс із коробки цигарку, подав так, щоб зручно було дістати кожній із них. Був певен: візьме та, що на підвіконні, одначе руку протягнула інша. Дістав запальничку.

— Нє, ми потім. — Покрутила головою дівчина й передала цигарку подрузі.

А та поцікавилася:

— Ти з армії давно прийшов?

— Майже два місяці, як демобілізувався.

Дівчина м’яко, не розминаючи, крутила в пальцях цигарку. Повернувшись, звісила обтягнуті джинсами ноги. Коротка стрижка відкривала красивий і якийсь беззахисний вигин шиї. У другої волосся було зібране у хвіст, але не на потилиці, як роблять це зазвичай, а на маківці. Вирішив постояти з ними, покурити. Знову видобув цигарки.

— А де служив? Далеко?

— В Афганістані.

— Ого! Та ти що! — дівчата, не стримуючись, висловили своє захоплення. — І як там? Розкажеш нам?

Ствердно кивнув. Так і не підчепивши цигарки, сховав пачку до кишені. Ступив на сходину. Із третьої озирнувся.

— Обов’язково. При нагоді якось.

Уже був поверхом вище, коли котрась гукнула (не певен, що розрізняє їхні голоси):

— Виходь увечері, ми тут часто сидимо.

Михайло так само ствердно кивнув, проте голосу у відповідь не подав.

Устромив ключ у замкову щілину, але двері піддалися, щойно він натиснув на ручку.

— Де був? — Зустріла його Ольга, братова дружина.

— По цигарки ходив, — відповів, переступаючи через мішок із картоплею; підлога при вході була заставлена різнокаліберними торбами. — А Петро де? Я думав, ви увечері приїдете.

Увійшов до кухні.

— У гараж машину погнав. — Ольга окинула Михайла оцінюючим оком, наче намагалася відгадати, чи дотримувався він напутніх інструкцій за час її відсутності. — Навіть якби ми на цілий рік на Марс полетіли, дівок сюди не приводь. Зрозумів? Я тобі вже казала…

— Я пам’ятаю, — відказав апатичним голосом.

Узяв зі столу яблуко, механічно потерши об рукав сорочки й надкусив. Хрумаючи яблуком, розгублено дивився у вікно, не зважаючи на словесний потік братової. Потім, повернувшись, спинив на ній усе ще відчужений погляд. Його брат Петро — здоровенний хлопака, а жінку собі взяв дрібну й кусючу.

— Не розумію, чому Петро тебе не б’є? — мовив замислено.

Ольга не здивувалася цьому запитанню. І не образилася, лише помітно збадьорилася. Відповіла задерикувато:

— Руки повідсихають!

Ольга не зла, просто вона сконструйована як жінка «наступального характеру». Якби її енергію та в мирних цілях — ціни б їй не було.

Михайло викинув недогризка у відро зі сміттям. Братова затоварювала холодильник сільськими гостинцями.

— Мішок із картоплею на лоджію винеси, — розпорядилася. — І огірки теж. І капусту, і яблука…

— Зараз, тільки в спортивне перевдягнуся.

Виконавши вказівки, Михайло підтер у коридорі та кухні підлогу.

— Щось іще? — запитав.

— Мати просила передати, щоб ти приїхав, — мовила Ольга і знову глипнула на Михайла, щоб перевірити його реакцію; продовжила скорботним тоном: — Вона про тебе без сліз говорити не може. Ображається вона на тебе…

Михайло спохмурнів.

— Приїду, — буркнув.

Повернувшись із армії, Михайло лише три дні побув удома з матір’ю, а потім утік до міста й сидить тут у братовій квартирі безвилазно.

― Може, в тебе з нервами що, то ти кажи. — Націлилася на нього гострим носиком, наче якась хижа пташка, що зібралася дзьобнути. — Знайдемо доктора — вилікують. Я знаю, з «афганцями» таке буває. У нас у селі є один, так само весною прийшов… То він узяв собі за звичну по ночах музику крутити. Якби ж то тихо сам для себе, то хай би собі слухав, а то ж врубить колонки на все село… За дня спить, а вночі сидить на веранді п’є самогон і слухає музику так, щоб усі чули. Почали йому люди щось казати — нуль на масу. Попробували силоміць — мордобій… Заявили в міліцію — забрали його до району, потримали кілька днів та й відпустили, а він далі за своє…

―І що тепер? — зацікавився Михайло.

— Що-що… Терплять люди.

— Ось йому й знайди доктора, а мені не треба.

— А що тобі треба? — Вперла в нього чорні зіниці.

— Спокою.

Ольга пирхнула, наче він викрив себе хтозна-якою несусвітньою забаганкою.

— Ну, голубе, на це не сподівайся.

Михайло зітхнув. Щодо спокою — він уже збагнув. Братова змінила тон на грайливо-іронічний. Таке враження, ніби вона намірилася розібрати його на запчастини й приміряє інструмент.

— Оксана теж, кажуть, очі за тобою видивилася.

Не діждавшись реакції, повідомила:

— Тобі лист прийшов.

Пантрувала за ним пильним зором.