Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

Міряю Дайту задумливим поглядом.

— Зазвичай люди (не тільки сильні, а й слабкі) поводяться так, що провокують агресію, до якої не готові. Це відповідь на твою репліку щодо цитати. А щодо відповіді, то, як висловився критикований мною Роберт Грін: «Проблема полягає в тому, що нас усіляко готують до миру, і, як наслідок і ми абсолютно не готові до того, з чим доводиться стикатися в реальності, — до війни».

Цього разу він, здається, правий.

Однак точніше цю проблему сформулював італійський письменник Алессандро Барікко. Навряд чи цей сеньйор зачитувався в дитинстві тільки книжками про війну, якими забивав собі голову я. Швидше за все, ми псували себе (або ж удосконалювали) різним чтивом. Упевнено можна сказати лише про те, що і в зрілому віці він не втратив інтересу до книжок про війну. І не тільки почитує. Наприклад, Барікко, який так добряче підправив «Іліаду». Гомер йому суддя. А нас це не повинно бентежити. Алессандро дуже тонкий письменник, усі його висловлювання про війну (в післямові) місткі й надзвичайно точні. Так ось: «„Іліаду“ необхідно читати в потрібний момент. І якщо, як це довелося мені, „переписувати“ її, то вчасно: під час війни. Хоча мені, як і раніше, здається, що слово „війна“ не пасує для визначення подій, що відбуваються в світі (на мій погляд, це просто зручне слово): ми, безумовно, живемо в такий час, коли вияви варварства, тисячоліттями пов’язаного з воєнними діями, стали частиною нашого повсякденного життя».

Варварство — ось як це називається.

До нашої розмови долучається Міка:

— Бабуся каже, що той, хто вигадав війну, буде горіти в пеклі, — каже він.

Мені пригадалася дзенська притча.

Воїн, який звався Нобусіге, прийшов до Хакуїна й запитав його, чи є насправді рай та пекло.

— Хто ти? — запитав Хакуїн.

— Самурай, — відповів воїн.

— Оце ти самурай? — вигукнув Хакуїн. — Який же правитель міг узяти тебе охоронцем? У тебе обличчя жебрака.

Нобусіге так розсердився, що став добувати з піхов меча. Хакуїн продовжував:

― То в тебе і меч є? Напевно, такий тупий, що ним ти мені й голови не зітнеш.

Коли ж Нобусіге оголив меч, Хакуїн зауважив:

― Ось так відчиняються двері пекла.

Ці слова відкрили самураєві вчення майстра. Заховавши меча, він поклонився.

― А так відчиняються двері раю, — сказав Хакуїн.

Наша бабуся, як завжди, права.

— Ходіть обідати, — кличе Дайта.

Доведеться мені на час обіду укласти перемир’я зі своїм романом.

Швидко впорюємося з борщем. Міка, який у всьому прагне тримати першість, постійно звіряється з моєю тарілкою. Дайта подає молоду картоплю, заправлену шкварками (свіжиною), часником і кропом.

— Тату, може, тобі бойових сто грамів налити? — пропонує Дайта.

— Наливай, — з готовністю відгукується Міка.

— Ти що — тато? Діти спиртного не п’ють.

— Не п’ють, — погоджується Міка. — Але в нашому класі є хлопчик, його звуть Боб, ага, точно, Боб Чикушка, то він теж не п’є… Тільки, якщо він буває там, де п’ють горілку, ну, в гостях там чи вдома, то йому наливають, як усім. Таке в нього правило, щоб справедливо було. А він зливає всю ту горілку до такої великої бочки на колесах, забув, як вона називається. А коли він, ну, той хлопчик, виросте, то вип’є…

— Я також багато чого корисного в школі навчився, — кажу, дивлячись на світло крізь прозорість наповненого келишка. — Школу недурний чоловік вигадав.

Міка кривиться.

— Краще б він вигадав скейт на повітряній подушці або штани з телевізором.

— Дивись, аби тобі броньованих штанів не довелося замовляти, — попереджаю.

Міка кидає на мене швидкий погляд, щоб уточнити рівень серйозності загрози. Хоча йому ще не доводилося отримувати від тата з мамою по дупі, проте очевидно, що в нього немає певності щодо власної недоторканності. Що означає жити в країні, де стабільністю відзначаються лише негативні чинники.

— Хто ж це такий? — дивується Дайта; вона зазвичай у курсі всіх шкільних новин. — Як, ти кажеш, його звуть — твого однокласника?

— Гмм… У-у-у… А, згадав! Його звуть — Робі. Точно, Робі Чокнутий.

— Що ти вигадуєш?! Ще один письменник знайшовся. Як дам зараз по броньованих штанах!

Міка вдоволено регоче.

— У них там такі екземпляри є, що я не здивувалася б, якби це виявилося правдою, — пояснює Дайта причину своєї легковірності.

— Які екземпляри? — зацікавлюється Міка. — Про кого це ти?

— Сиди спокійно та їж, — сварить його Дайта. — І не втручайся в розмови дорослих.

— Добре, я тільки тост скажу.

— Кажи вже, кажи, — підганяю я його, — а то мені рука затерпне.

― Тост! — каже Міка і прямо таки знемагає від наступного нападу реготу.

Це в нього жарт такий. Улюблений. Багаторазового використання. Перевірений на всіх наших гостях.

Я випиваю. Нахромлюю шкварку. Підношу виделку до рота.

― Сартр, — кажу, ніби в мікрофон.

— Що?! — не зрозуміла Дайта; мабуть, подумала, що я висловив якусь заувагу стосовно страв.

— Сартр, ось хто дає гідну відсіч мудруванням Мальро, — роз’яснюю, потрясаючи виделкою зі шкваркою. — Що означає впору випити!

Нарешті підчіплюю шкварку зубами. Й одразу ж устаю з-за столу. Цебто відкочуюся.

— Ти куди? — зупиняє мене Дайта. — Картопля вистигне!

— Мушу тобі це прочитати.

— Невже твій Сартр не може зачекати?

Вагаюся. Пара здіймається над мискою з картоплею, спокусливо лоскоче ніздрі. Продовжую жувати шкварку. Все ще вагаюся.

Андре Мальро цитує якогось старого японця, котрий сказав йому: «Якщо твій друг пронизаний стрілою, не займайся лучником, а вирви стрілу». Либонь, француз сприйняв ці слова як велику мудрість. Бачити мудрість там, де її немає, — це окремий талант. Для інтелектуалів характерне