Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

бізнес. Можна зрозуміти вчорашніх солдатів, які на хвилі героїчного минулого (в якому вони себе загубили) або від безвиході повоєнного часу (в якому вони себе не знайшли) намагаються заробляти мирний хліб військовими спеціальностями — така їхня доля. Про тих, хто не вилазить із постстресових станів, промовчу — вони за себе не відповідають. Непросто зрозуміти Андре Мальро, котрий у своїх «Антимемуарах» написав таке: «Героїчні бійці, які збулися разом із військовою формою всього, що них було, командири ударних загонів, які знову стали бакалійниками і власниками бістро, після Першої світової війни зустрічалися не так уже й рідко. Чи не тому, що хоробрість приходила до них начебто збоку? Хоробрість варта того, чого варта людина, за умови, що не забувають про те, чого вона їй варта; готовність пожертвувати собою ніколи не буває ницою. Усі ці люди виявилися позбавленими всього того досвіду, який принесла смерть, що їх оточувала, але також і досвіду, котрий подарувало би їм життя…». А як інакше мало бути? Найбільш природно й адекватно, коли солдат разом із військовим мундиром знімає й вішає (назовсім чи до якоїсь наступної кампанії) свій воєнний досвід і навіть ту ж таки хоробрість. Але такий перебіг подій Мальро чомусь не влаштовує. Очевидно, що стан війни (а отже, і досвід смерті) він ставить вище від стану миру (досвіду життя). Це суттєво, оскільки йдеться не лише про особисті вподобання Мальро, а про позицію, характерну для багатьох інтелектуалів. Гадаю, це комплекс «ботаніків». Єдина їхня можливість — стати в ряд крутих хлопців. Із цих позицій нарікання на те, що ветерани зреклися досвіду смерті, ще піддаються поясненню. Важко збагнути, чому мосьє Андре відмовляв їм у досвіді життя, чому він вважав їх утраченими для миру? Чого — яких дій, якої поведінки — домагався від них? Що змушує його повертатися до цієї теми: «Герої війни ставали буржуа, і мир робив непотрібною їхню фізичну відвагу, розсіював друзів, повертав їх дружинам і дітям; на зміну безвідповідальності солдата приходили обов’язки перед суспільством. Життя вкривало цих людей, які вижили, так само, як земля вкривала покійників». Адже і сам він після закінчення війни не продовжував партизанити, а подався в політику. У цьому сенсі міністр культури нічим не відрізняється від бакалійника.

Яке страшне порівняння: «Життя вкривало цих людей, які вижили, так само, як земля вкривала покійників». Можна зрозуміти, чому Мальро така дорога безвідповідальність солдата й такі принизливо-обтяжливі обов’язки перед суспільством. Але з якого добра-дива він узяв і отак запросто всіх цих людей поховав? Поставив на них хрест!.. За його логікою — істинне буття можливе лише на війні, ніби тільки там людина розкривається по-справжньому… А життя — це смерть.

Доведеться перевірити цю алогічну теорію на своїх побратимах. Телефоную до Юрка. Юрко мав поранення, ходить на милицях. Із першою групою все життя працює на заправці. Як Вася Алібабаєвич із фільму «Джентльмени удачі», який розбавляв бензин ослиною сечею. Осли в нас не водяться. Не знаю, може, Юрко сам у той бензин пісяє. Ніхто його за цією справою не впіймав. Хоча вигляд хати, яку він забабахав у Царському Селі, підказує, що на звичайні аналізи такий палац не зведеш.

— Юрку, що б ти сказав, якби почув від мене, що війна для людини, як небо для польоту птаха, і тільки там він може вільно розпросторити свої крила. А мир — це коли вимушено доводиться покидати простір і свободу неба, й повертатися до клітки. А клітка — мов труна, що символізує смерть.

— Пішов ти нахер!

Вичерпна відповідь.

Ознайомлюю Юрка зі змістом і логікою міркувань Андре Мальро.

— Пішов він нахер!

Починаю пояснювати, що не так усе просто. Дуже різні люди в різних місцях і в різний час висловлювали схожі думки. Наприклад, Євгеній Євтушенко у «Шести-десантнику» цитує слова Межирова, котрий сказав буквально таке: «Усі поети мого покоління, навіть ті, які вижили, були вбиті на війні». Де Фолкнер, де Мальро і де Межиров?.. На це не можна не зважати.

— Пішли вони всі нахер!

— Усім місця не вистачить. — Заколупав він уже своєю безальтернативністю. — Придумай щось оригінальніше.

— Нічого, нехай трохи потісняться. Та й хер там не гороб’ячий.

Із Юрком усе ясно. Можна обривати зв’язок.

— Будуть діставати, відсилай усіх тих поців до мене, — каже Юрко (у формі вибачення) на прощання. — Я їх переконаю в протилежному.

— Ти мене переконай, — кажу в трубку й вибиваюся.

Я надто довго сиджу над цим романом. Так довго, що за час писання декотрі свої переконання встиг поміняти на протилежні. Я не згоден із вищеназваними достойниками. Не згодний у принципі. Хоча спочатку це твердження видалося мені небезпідставним.

Продовжувати телефонне опитування не хочеться. Вважатимемо, що експеримент не вдався. Мені не залишається нічого іншого, як утішити себе (або ж опечалитися) думкою, яку висловив Еміль Чоран: «Будь-яке життя — це історія нищівного падіння. Якщо біографії так захоплюють, то це тому, що герої, так само, як і боягузи, вимушені вдосконалюватися в мистецтві зазнавання поразок».

— То ти так і не відмовився від ідеї назвати роман «Поразка»?

Це непомітно підкралася Дайта.

Щоб трохи її подражнити, я замість відповіді знову виволікаю з рукава цитату з Чорана: «Кожна перемога тією чи тією мірою є брехнею. Вона лише поверхово зачіпає нас, натомість поразка, хоч би якою дріб’язковою вона була, уражає в саме нутро, де вона постарається зробити все, аби ми про неї не забули, позаяк у будь-якій ситуації ми можемо сподіватися на її товариство».

— Дякую, мене таке товариство не влаштовує, — рішуче заявляє Дайта.

— Це тому, що ти не виробляєш у собі оперативно-філософського мислення.

— Навіщо мені філософське мислення? У філософських розмовах, які вів Сократ, гідно протистояти йому могла тільки його дружина, котра взагалі не визнавала жодної філософії.

— Це ж котра? Мірто чи Ксантипа?

— Думаю, що обидві, — без вагання відповідає Дайта.

— Може, вони й Сократа не визнавали? І це таких жінок ти береш за взірець?! — скрушно дорікаю. — Жінка повинна всіляко підтримувати чоловіка, а не протистояти йому.