Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

як кермо висмикнулося в Михайла з рук і почало підніматися йому до обличчя. Майнула думка, що не так уже й усе добре, як щойно запевнив прапорщик, Михайло захотів повернути голову до командира, щоб отримати вказівки, як діяти в такій нештатній ситуації, але наступної миті вилетів із кабіни. Ще встиг злякатися, що зараз вдариться об лобове скло й покалічиться, проте скло випало раніше, ніж він устиг до нього діткнутися, — воно ніби повисло за якийсь сантиметр у нього перед обличчям, спочатку ціле-цілісіньке, а потім враз узялося тріщинами й розпалося, порснувши осколками. Михайло заплющив очі і, вже до ладу не знає, чи виставив перед собою руки, щоб захиститися, чи тільки подумав, що треба виставити. Чув, як гупнуло об землю його власне тіло. Удар був важкий, але якийсь безболісний для Михайла — він узагалі не відчував тіла, навіть тоді, коли схопився на ноги. Найперше обмацав обличчя й подивився на долоні, чи немає крові, потім пробігся руками по тілу.

— Живий, блядь, живий…

Розсміявся. Ніби пополоскав сміхом горло. І тут таки ним похлинувся, побачивши крізь завісу диму й куряви, що до нього хтось біжить. Їх було двоє. Згадав, що він без зброї. Поки розпізнав своїх, устиг злякатися.

— Ти живий? Цілий?

— Живий, блядь, живий… — відповів Михайло і продовжував повторювати ці слова, як у лихоманці.

Здивувався, що так далеко перебуває від машини, чи то пак від тієї купи брухту, що хвилину тому була машиною. Невже його сюди закинуло? Михайло роззирнувся. У небі над головою висів чорний по центру й сірий ближче до країв клубок диму — він повільно, мов піратський дирижабль, здіймався вгору. А на землі все кругом димілося. Димівся скелет «газона», димілася вирва від вибуху, димілися розкидані тіла бійців…

— Що це було? — запитав Михайло. — Міна?

— Фугас довбонув, — відповів солдат у розхристаному хебе, з-під якого гордо світилася десантська тільняшка. — Іти можеш?

— Я навіть не вдарився… Тільки в голові дзвенить…

Михайло не знав цих хлопців. Здається, що вперше й бачив.

— Підтягуйтеся до БТРа, — кинув той і побіг на чийсь пронизливий крик.

Той, що зостався, дрібний, майже на голову нижчий від Михайла, із білими вицвілими віями, подав цигарку.

— На, покури.

Михайло потягнувся до неї рукою і якимсь дивом промахнувся, схопивши пальцями повітря. Солдат мовчки припалив і встромив цигарку Михайлові між губ. Було видно, що й він збирається бігти туди, де хтось, може, потребує його допомоги. Михайло намірився бігти слідом.

— У тебе кров, — мовив солдат і чи то здивовано, чи то розгублено кліпнув білястими поросячими віями.

Михайло опустив голову. Усі штани були мокрі й чорні від крові.

— Та ти поранений! — вигукнув хлопець і, відвернувшись, крикнув до когось: — Він поранений!

— От блядь!.. — вирвалось у Михайла.

Цигарка випала з рота. Відчув млість, а відтак і саме тіло. Ноги підкосилися. Побачив, що солдат робить крок і тягнеться до нього руками. Михайло також зробив спробу вхопитися за бійця, щоб не впасти.

«Головне, що живий, блядь, живий…» — ця думка вигулькнула із кромішньої темряви, у яку важким каменем поринав Михайло, наче повітряні бульбашки з води.

— То куди тебе поранило? — не відлипала Ольга.

Зайшла за ним до кімнати. Кинула швидким чіпким оком, чи достатньо рвійно дотримується Михайло раз і на завжди заведеного нею порядку. Принюхалася — чи часом попри її заборону він тут не курить.

— В ахіллесову п’яту, — відповів Михайло.

Ольга продовжувала роззиратися по кімнаті, шукаючи слідів таємних відвідин цієї дитячої кімнати особами легкої поведінки. Була переконана, що як тільки вона за поріг — Михайло водить сюди дівок цілими табунами.

— Куди це? — Зупинила на ньому очі. — Я не зрозуміла… Тебе в ногу поранило?

— Можна й так сказати.

Михайло ліг на ліжко.

— Не заперечуєш, я трохи подрімаю?

— Подрімай, подрімай. Скоро для тебе ці панські розкоші закінчаться. За тиждень дітей із села заберу. Будеш спати у вітальні на дивані…

— Я до гуртожитку переберуся.

— До якого гуртожитку?! — Здивувалася Ольга. — Ти на роботу влаштувався?!

— До інституту вступив.

— До якого інституту?! — Ольга йому не повірила. — З твоїми-то оцінками…

— До педагогічного, — уточнив Михайло. — Буду вчителем військової підготовки.

— А я думала, ти до Петра на будівництво підеш, там добрі гроші платять… На чергу до кооперативу станеш… А на стипендію не розженешся. Якщо ти заради гуртожитку, то ти й у нас можеш жити скільки треба, чого тобі з чужими людьми товктися, а ми ж — родина…

Грюкнули вхідні двері.

— О, Петро прийшов. — Ольга крутнулася на місці й поспішила назустріч. — Чуєш?! Чуєш?! Що Мішка вчудив…

Петро мовчки вислухав новини. Він перевзувся, зняв піджака й сорочку, зоставшись у самій майці (його улюблена домашня форма одягу), помив у ванній руки, а Ольга безугавно тарабанила. Петро, кинувши їй на руки рушника коротко мовив:

— Вечеряти давай.

— Де я тобі візьму вечеряти? — Огризнулася жінка. ― Я що, не там само була, де й ти? — Останні її слова донеслися вже з кухні.

Петро не пішов на своє улюблене місце — диван перед телевізором, — а зайшов до Михайла. Важко оперся на спинку стільця, аж той зарипів у суглобах. Стояв непорушно, лише здоровенна волохата рука легенько перебирала пальцями.

— Теє… там мати ображається…

Михайло поспішив виручити його:

― Я знаю, Оля казала… Я поїду, обов’язково поїду, от завтра зранку й поїду…

Але, виявилося, що це ще не все. Петро продовжував морщити чоло.

— Там до матері Трачиха приходила, ну, мати дівчини твоєї, Оксана, чи як її там, вона грозиться отруїтися, якщо ти не візьмеш її заміж…

— Петре, хоч ти не починай…

Михайло схопився