Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Зараз я принесу, — відгукуюся. — Зачекай.

Російські філософи чимало розмірковують про війну.

Якщо говорити про постановку проблеми, то я найперше звернувся б до Володимира Соловйова. У статті «Сенс війни» він писав: «Не тільки засобом воєн досягали мирних цілей, але в подальшому ході історії для досягнення цих цілей вимагалося дедалі менше діючих воєнних сил, натомість мирні результати ставали, навпаки, ширшими й важливішими. Цей парадоксальний факт не підлягає сумніву». Стаття датована 1895 роком, тому дещо хибує щодо прогресії та співмірності «воєнних сил» та «мирних результатів». Еріх Фромм (до речі, народився він того самого року, якого Соловйов помер —1900) у книзі «Анатомія людської деструктивності» висловив діаметрально протилежну думку: «Що нижчий рівень цивілізації, то рідше відбуваються війни. Про цю саму тенденцію свідчить той факт, що з розвитком технічної цивілізації кількість та інтенсивність воєн значно зросли: найменша їх кількість у примітивних племен без постійного лідера, а найбільша — в потужних держав із сильною урядовою владою». Фромм дійшов висновку, що «світові війни нашого часу, так само, як і всі малі й більші війни минулих епох, були зумовлені не накопиченням енергії біологічної агресивності, а інструментальною агресією політичних і воєнних елітарних груп». Але повернемося до Соловйова; ось як він відповідає на питання, винесене в назву статті: «Сенс війни не вичерпується її негативним визначенням як зла й нещастя; у ній є й дещо позитивне — не в тому сенсі, що вона сама по собі нормальна, а лише в тому, що вона буває реально необхідною за певних умов».

— І кому ж вона така необхідна? — уточнює Дайта.

— Фромм уже відповів на це запитання. Але якщо послухати російських філософів, то потрібна буквально всім росіянам, а найбільше — самій Росії.

«Я хочу вірити, що нинішня світова війна виведе Росію з цього безвихідного кола, пробудить у ній мужній дух, покаже світові мужній лик Росії, встановить внутрішнє належне співвідношення європейського сходу й європейського заходу», — писав Микола Бердяєв у статті «Душа Росії». З почуттям писав, як про особисте, усією душею переймається. Ще б пак, адже: «Війна може принести Росії великі блага, не тільки матеріальні, а й духовні блага. Вона пробуджує глибоке почуття народної, національної єдності, долає внутрішній розбрат і ворожнечу, дрібні порахунки партій, виявляє лик Росії, кує мужній дух. Війна викриває неправду життя, здирає покрови, руйнує фальшиві святині. Вона — велика викривальниця».

— Отже, війна — найкраща з усього, що може бути, — каже Дайта.

— Угу, — киваю. — Аж у мене закралася підозра, що в усіх цих монументальних бабах, яких понаставляли для вшанування та увічнення пам’яті (знову ж таки, підозра — чого? кого?), зображена не Батьківщина-Мати, а Мати-Війна.

«Всесвітня війна, опріч усіх своїх незлічимих наслідків, означає новий і великий етап в історії російської самосвідомості, а саме в духовному вивільненні російського духу від західницького ідолопоклонства, велике падіння кумирів, нову й велику свободу», — а це вже витяг зі статті Сергія Булгакова «Війна і російська самосвідомість».

— Тільки назви чого варті. «Війна і російська самосвідомість» — о! Або: «Війна і світове завдання Росії». Це вже Трубецькой. Цього взагалі без роздратування (через постійні підміни понять і пересмикування фактів) неможливо читати: жодної філософії, суцільна махрова великодержавницька ідеологія.

Ось як Євгеній Трубецькой відреагував на початок Першої світової: «Уперше за багато останніх років ми побачили єдину цілісну Росію. Такого згуртування, яке ми бачимо тепер, я особисто не пам’ятаю ось уже тридцять сім років, — із самої турецької війни 1877 року».

Дайта гмикає.

— Здається, вони сповідують принцип: що гірше — то краще.

— Атож, — кажу я. — І все це не гопники якісь, а так звані релігійні філософи.

— Таке враження, що війна і є їхньою релігією.

— Ні, їхня релігія — Росія, а війна — лише спосіб обожнювання й культу.

Але це ще не все. На завершення я приберіг для Дайти ще одного мудрагеля.

«Почалася боротьба за свободу такої сили й розмаху, яких не знав ще світ… Після багатьох літ тепер востаннє відкрилися народу очі на його власне майбутнє. Настрій був вищою мірою піднесений, але водночас і серйозний. Саме тому національне піднесення було глибоке й тривке. Ця серйозність настрою цілком відповідала обставинам, хоча спершу ніхто не мав уявлення про те, як неймовірно довго триватиме війна, що тільки-но розпочиналася».

— Кінець цитати, — кажу до Дайти.

— І хто ж цей філософ? — без особливого інтересу цікавиться вона.

— Угадай із трьох разів.

— Звідкіля ж я знаю? Якийсь Іванов, Петров, Сидоров міг таке натриндіти…

— Слова належать Адольфу Гітлеру, — кажу я. — Він у своїй знаменитій книзі ділиться спогадами про Першу світову війну.

— Main Kampf?

— Еге ж, вона. Гітлер пішов на війну добровольцем. Воював із жовтня 1914 по жовтень 1918. Був зв’язківцем. Відзначився хоробрістю, мав поранення, нагороджений Залізним хрестом І і II ступенів.

«Добровольці нашого полку, можливо, ще не навчилися як слід воювати, але вмирати вони вже вміли, як справжні старі солдати», — так описав свої перші враження.

— Краще б його вбили на тій війні, — каже Дайта. — Може, тоді не було би Другої світової.

Я не погоджуюся:

— З такими філософами, яких ми цитували, обов’язково була би.

— Ти ж не думаєш, що якби філософи мислили інакше — війна стала б неможливою?

— Я думаю, що з такими філософами, з такими лідерами, з такими урядами, з такими народами, з такими людьми, які заселяють нашу планету, війна обов’язково була би. Ніхто ж не думає, що почнеться війна і йому спалять хату. Або що прийде якийсь недоносок і перестріляє всю його родину чи самому йому виб’є кулею мізки. Чи весь його народ на коліна поставить. Ні, всі сподіваються від війни великих благ, великої свободи, духовного вивільнення і т. д. за текстом. Що з одного боку (російські філософи), що з другого (Гітлер). І що?! Німці війну програли — Гітлер, ясна річ, засмутився. Але для російських філософів справи ще гірше