Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Людям ця погань не полізе в горлянку.
— Ще й як полізе! — по-диктаторськи прорік Майло і ледве не скрутив собі в’язи, бо випустив з рук гілку, коли спробував був пригрозити вередуну владним перстом.
— Лізь до мене, — порадив йому Йоссар’ян. — Тут зручніше і краще видно.
Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло почав неквапом, з великим острахом підсовуватись до Йоссар’яна. Обличчя його зморщилося і немов здерев’яніло від напруги. Він відчув себе у безпеці і з полегшенням перевів погляд, тільки коли опинився нарешті поруч із Йоссар’яном.
— Чудове деревце, — любовно погладивши долонею грубу кору, голосом удоволеного господаря заявив він.
— Це древо життя, — поворушивши пальцями ніг, відказав йому Йоссар’ян. — А заразом — древо пізнання добра і зла.
Майло пильніше придивився до кори й листя своїми зизуватими очима.
— Та ні,— заперечив він. — Це звичайний каштан. Нас не обдуриш. Ми частенько торгуємо каштанами.
— Тоді тобі видніше.
Деякий час вони сиділи мовчки, тримаючись руками за гілку над головою, і гойдали в повітрі ногами: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рубчастій каучуковій підошві, другий — навпаки, затягнутий у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою на шиї. Майло скоса оглянув Йоссар’яна і, трохи повагавшись, заговорив знову:
— Я хочу в тебе щось запитати, — соромливо мовив він. — От ти другий день ходиш голяка… Мені, власне, байдуже, та все одно цікаво: чому ти не надягаєш форми?
— Не хочу.
— Ясно, ясно, — часто і швидко, немов той горобець, що клює зерно, закивав головою Майло, все ще нічого не розуміючи. — Я цілком тебе розумію. Я чув краєм вуха, як Везунбі та капітан Гадд говорили, що ти… того, от я й вирішив перевірити. — Він знову чемно зам’явся, виважуючи наступне питання. — То що — ти й не збираєшся її одягати?
— Думаю, що ні.
Майло енергійно кивнув на знак того, що й зараз йому все ясно, і замовк, зачудовано розмірковуючи над дивацтвом Йоссар’яна. Якась чорнокрила пташка з червоним чубком прудко майнула під ними і зникла в чагарях, залишивши там легенький хвилястий слід. Йоссар’ян та Майло сиділи, немов у альтанці, затіненій багатьма спадистими рядами ажурної зелені й оточеній іншими каштанами впереміш зі сріблястою ялиною. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, облямованого ближче до обрію низкою пухких, непорочно білих хмарин. Навколо в сонному повітрі застигли свіжі, ніжно-зелені листочки, що кидали на землю вигадливе мереживо тіней. Усюди панували мир та благодать, аж раптом Майло зненацька випростався і, глухо зойкнувши, замахав рукою на невеличкий цвинтар.
— Дивися! — стурбовано вигукнув він. — Дивися! Когось ховають. Хіба ні?
— Ховають того хлопчину, якого вбили над Авіньйоном у моєму літаку, — поволі, рівним голосом одказав Йоссар’ян. — Його прізвище Снігген.
— Що ти кажеш, із ним зробили? — майже беззвучним від благоговійного страху голосом перепитав Майло..
— Вбили.
— Який жах, — зітхнув Майло, і на його великі карі очі навернулись дві сльозинки. — Бідний хлопчина. Ні, це справді жахливо. — Він щосили прикусив свою тремтячу нижню губу, а коли заговорив знову, голос його бринів од хвилювання. — Але ще жахливіше буде, якщо їдальні відмовляться купити в мене бавовну. Що з ними діється, Йоссар’яне?! Невже вони не розуміють, як це згубно для нашого синдикату? Невже забули, що всі вони пайщики?
— Небіжчик із мого намету теж був пайщиком? — глузливо запитав Йоссар’ян.
— Авжеж, — недбало запевнив Майло. — У нашій ескадрильї всі — пайщики.
— Його вбили ще до того, як записали до ескадрильї.
— Доки ти будеш колоти мені очі тим небіжчиком з твого намету? — заскиглив кудись убік Майло, скорчивши тужливу гримасу. — Кажу ж я тобі: нема моєї вини, що його вбили. А винний я лише в тому, що не зміг проминути такого рідкісного шансу: одним махом прибрати до рук увесь світовий ринок єгипетської бавовни! З цього все й почалося… Хіба ж я міг передбачити, що може трапитися той пересит?! Та я навіть і гадки не мав, що на той час ринок був пересичений бавовною. Як хочеш знати, то людині не те що часто випадає шанс заволодіти світовим ринком, і я був би зовсім дурний, коли б не скористався з такого шансу! — Майло мало не застогнав, побачивши, як шестеро військових витягли з санітарної машини просту соснову труну й обережно поклали її на землю поруч із роззявленою пащею щойно виритої могили. — А тепер я не знаю, як збути товару бодай на один цент… — затужив він.
Йоссар’яна не зворушувало бундючне таїнство погребної церемонії, так само як і трагізм непоправних Майлових утрат. Приглушений відстанню голос капелана долинав до нього ледь чутним невиразним бурмотінням, схожим на монотонне дзюрчання води. Йоссар’ян упізнав майора Майора — це ж його довготелеса постать відчужено бовваніла понад юрмою, а ще йому здавалося, ніби він розгледів майора Денбі — той весь час утирав носовичком мокре чоло. Від тої сутички з генералом Бидлом майора невпинно трясло. Навколо трійки офіцерів дугою вишикувались рядові, нерухомі, мов колоди. А поруч із могилою, зіпершись на заступи, з байдужим виглядом перепочивали четверо гробарів у смугастих робах; перед ними здіймалася страшна, недоладна купа пухкої мідно-червоної землі. Йоссар’ян бачив, як капелан побожно звів погляд до неба — у бік Йоссар’яна, скорботним жестом торкнувся очей, тоді знову пильно придивився до Йоссар’яна і нарешті опустив голову. Це, мабуть, становило найурочистіший момент усієї погребної відправи. Четверо в робах підняли труну і на пасах спустили в могилу. Майла смикнуло, мов у конвульсіях.
— Ні, я більше не можу! — зойкнув він, відвертаючи скривлене гримасою болю обличчя. — Не можу сидіти тут і дивитись на чийсь похорон, коли поруч гине мій синдикат. — Він скреготнув зубами і затрусив головою: несила було терпіти далі горе й пекучу образу. — Коли б наші їдальні були справжніми патріотами свого синдикату, то купували б мою бавовну, поки не луснули, а, луснувши, купували б іще більше, аж поки не луснули б знову! Вони спалили б на вогні всі свої спідні сорочки й підштанки, а заразом і літню форму, але створили б мені більший попит! А вони навіть і пальцем не ворухнуть! Йоссар’яне, будь другом, на, доїж цю бавовну в шоколаді. Можливо, зараз вона тобі смакуватиме.
— Відчепися, Майло. — Йоссар’ян рішуче відхилив простерту до нього руку. — Бавовну не їдять.
— А це не просто бавовна, — хитрувато примружившись, улесливо мовив він. — Я пожартував. Це бавовняний зефір. Чудовий бавовняний зефір. Скуштуй і сам побачиш.
— Годі тобі брехати.
— Я ніколи не брешу! — гордовито, з гідністю заперечив