Стань моїм першим - Адалін Черно

Кіра

«— Невже думала, не знайду? — голос Кирила, як грім серед ясного неба, несподіваний і збиває з пантелику.

Я підіймаю голову і мружусь від палючого сонця. Кирило. Власною персоною. У темно-синьому костюмі та білосніжній сорочці. Він так сильно контрастує з навколишнім оточенням, що я не відразу розумію причину цього. Витріщаюся на нього з безглуздою усмішкою. Знайшов! Він знайшов мене! Прилетів.

Як він це зробив — не хочу навіть думати. Головне, що знайшов.

— Чому втекла?

— Ти одружуєшся! — вигукую.

Кирило сідає поряд зі мною. Прямо так, у штанах та піджаку. Йому що… зовсім не жарко? Я в перші хвилини, як сюди потрапила, задихнулася від спеки, а він повністю одягнений, навіть сорочка застебнута під горло, чого я раніше не помічала. Він завжди залишав один, а то і два ґудзики розстебнутими.

— Одружуюся, — вимовляє, зітхнувши. — Так треба.

— Кому треба?

— Яка різниця? Це щось змінює?

Всередині мене ціла хвиля здіймається. Цунамі! Зносить миттєво все на своєму шляху. Звісно, ​​це щось змінює. Усе, якщо бути точною! Я не буду з ним, якщо він одружується з іншою жінкою. У наших із ним стосунках, звісно, практично немає моралі, але одна справа спати з абсолютно вільним чоловіком, а інша — перетворитися на коханку, яка спить і бачить, коли її партнер покине дружину. Я таке навіть у найстрашніших снах уявити не можу.

— Ми не можемо більше бачитись! — відповідаю йому.

— Кіро…

Кирило тягне до мене руку, а я сахаюся від нього вбік».

Не відразу розумію, що сиджу на ліжку, що все, що відбувається — всього лише сон, що ніякого Кирила тут, певна річ, немає і бути не може. Мені просто наснилося. Й одразу ж слідом — нудота накочує хвилею. Я ледве встигаю добігти до туалету.

Рвати, очікувано, нема чим. Я вчора не вечеряла, але спазми тривають. Я вже знаю, що зі мною. Першою, до речі, здогадалася не я, а моя сусідка по відпочинку. Усміхнена Джессі, до якої я прийшла з запитанням, чи немає в неї чогось від отруєння, спочатку розпитала мене про симптоми, а потім всунула тест на вагітність.

Я, звісно ж, відмахувалася. Яка вагітність? Ми з Кирилом захищалися, а того єдиного разу, коли презерватив нас підвів, я теж убезпечилася і випила пігулку. Я не могла бути вагітною, але дві смужки на тесті вирішили інакше.

Посидівши над унітазом, підводжуся й дивлюся в дзеркало. Погляд машинально чіпляє той самий тест. Я його вчора прямо тут і лишила. На раковині. Вийшла з ванної, не в змозі повірити, і пішла купатися. Я до останнього не хотіла вірити. І все ще не вірю. Забороняю собі думати, хоча віддалено все ж таки розумію, що це не просте отруєння, яке мине за кілька днів.

— Привіт, мамусю, — каже англійською Джессі, коли помічає мене на терасі вілли. — Як самопочуття?

— Погано.

Англійська, звісно ж, не відбиває справжній стан речей, тому що мені не погано, а хріново. Через кілька годин, певна річ, стане краще, але зараз я не можу дивитися ні на море, ні на басейн, ні тим паче на їжу.

— На ось, — Джессі з’являється на моїй терасі за хвилину зі склянкою якоїсь зеленої жижі в руках.

— Що це?

Дивлюся на склянку із сумнівом, але Джессі впевнено пхає її мені в руки й наполягає:

— Пий. Відмінний засіб від токсикозу. Я тобі потім рецепт напишу.

Я швидко беру склянку та роблю великий ковток. На смак, варто зауважити, краще, ніж на вигляд.

— А ти… як його зробила? — цікавлюся.

— Та ось собі й тобі заразом, — сміється.

— Ти теж вагітна?

— Так. Ось тестів п’ять штук брала, один залишився, я думала, не стане в пригоді, а тут тобі дістався.

— Оце так збіг!

— Ага.

Сама не розумію, як мене відпускає. Більше не нудить, до того ж прокидається голод, та й загалом я оживаю. Навіть рум’янець на щоках з’являється.

Поснідавши, вирушаю з Джессі купатися. Більше тут робити нічого, але я і їхала чисто за тим, щоб поніжитися у воді й позасмагати на сонці.

Джессі виявляється веселою та життєрадісною. Вона сюди прилетіла з Ірландії. В останній момент її чоловіка не відпустили з роботи й, щоб не пропали квитки, вона змушена була летіти сама.

— Він поки що не знає про вагітність, уявляєш? Вирішила, що скажу йому, коли повернусь. Усе ж таки, це не та інформація, яку варто говорити телефоном. А ти? Ти своєму повідомила?

— Ні.

— І правильно. Порадуєш, коли повернешся.

Про те, що він навряд чи зрадіє, вирішую промовчати. Хоча замислююся, звісно, чи варто говорити Кирилові. Я чудово знаю, що він не хоче дітей, але не уявляю, як від нього приховати вагітність. Навчання в Лондоні доведеться відкласти, а це означає, що я житиму вдома. За такого розкладу ми з ним, певна річ, зустрінемося, оскільки дружать наші батьки. Можна ховатися місяць, другий, але пів року, рік? Він однаково дізнається. Або про вагітність, або про дитину.