Стань моїм першим - Адалін Черно

Кіра

— Ти де? — обурюється Нінка в слухавку. — У нас сьогодні, якщо ти не забула, співбесіда з менеджером.

Усе це вона промовляє так швидко, що мені потрібно кілька миттєвостей, щоб зрозуміти, про яку конкретно співбесіду йдеться.

— Кіро, ти мене чуєш?

— Пробач, — говорю винно. — Мене не буде.

— Як це? У сенсі? А де ти? Чому?

Нінка буквально завалює мене питаннями, на які я поки що не можу відповісти. Мені довелося зібратися із силами, щоб узяти слухавку, не кажучи вже про розмову.

— За співбесіду не хвилюйся, ти прийнята на сто відсотків, зі мною чи без мене — тато про це подбав. Сміливо йди й не хвилюйся.

— А ти? Я не розумію, щось сталося?

— Я полетіла на кілька тижнів, Нінусь. Обіцяю повернутися і все розповісти.

Поки подруга не почала мене розпитувати, тисну на червону кнопку й переводжу телефон у режим польоту. Завершується посадка останніх пасажирів, ось-ось літак рушить, розжене швидкість до максимуму і злетить, несучи мене якнайдалі від цього міста та спогадів, пов’язаних із ним.

Я не хочу забувати, але мені боляче пам’ятати.

— Пристебніть ремінь, будь ласка, — вимагає бортпровідниця.

Я клацаю замком і повертаюсь до вікна. Усвідомлюю, що за кілька хвилин злечу, і ніщо й ніхто цьому не перешкоджатиме, але однаково вдивляюся в натовп людей, які підіймаються трапом. Вдивляюся, сподіваючись побачити там того, хто розбив моє серце.

Посадка завершується, літак набирає швидкість, пілот вдало керує зльотом. Я ковтаю, щоб зняти закладеність вух, дістаю з рюкзака м’ятну жуйку та навушники. Плейлист у мене давно закачано на телефон, щоб можна було слухати навіть у режимі польоту. Щоправда, цього разу чомусь не до музики. Я її, звісно ж, вмикаю, але не слухаю, не чую ні слів, ні ритму, нічого. Про своє думаю. Про те, чому все так сталося, і чому я не змогла відреагувати нормально.

Адже я знала. Здогадувалася, що ми не назавжди, що одного разу це закінчиться. Розуміла, вмовляла — і однаково боляче. Як я не намагаюся триматися, як не силкуюся не звертати уваги — не вдається.

Чи то від нестачі сну, тому що я всю ніч не спала, чи то тому, що мозок категорично відмовився аналізувати, я поринаю в сон і прокидаюся від того, що мене будить стюардеса.

— Пристебніть ремінь, будь ласка, ми йдемо на посадку.

Я швидко виконую її прохання, а вже за двадцять хвилин залишаю салон літака і ступаю на прогрітий сонцем асфальт. Виводжу телефон із режиму польоту і відразу чую безліч вхідних смс-повідомлень. Нінка дзвонила десять разів. Припинила не так давно — хвилин десять тому. Якщо за дванадцять годин польоту Нінка не забула, отже, зателефонує знову.

Говорити з нею я поки що не готова, тому пишу в чат із дівчатами повідомлення:

«Зі мною все гаразд, полетіла відпочивати, трохи пізніше все вам розповім».

Щоб переконати їх у цьому, одягаю протисонцеві окуляри й роблю селфі на тлі аеропорту в Малі. Надсилаю його дівчаткам. Непогане фото, я широко усміхаюся і здаюся цілком задоволеною життям. Втім, адже так воно й має бути? У мене все чудово. Я усвідомлюю, що багатьом людям зараз набагато гірше, ніж мені. Поки мене мучать душевні муки, хтось не знає, на що купити дітям поїсти.

До вілли, яку я вчора бронювала в сльозах і шмарклях, доведеться долетіти на гідроплані. Речей я багато не брала, запхала те, що перше потрапило під руку. Тільки купальників набрала штук десять, а більше мені нічого не знадобиться.

Рішення полетіти спало раптово. Майже одразу після того, як я дізналася новину. Я, звісно ж, була однією з перших. У новинах ще нічого немає. Я вранці перевіряла — там тиша. Не знаю, навіщо полетіла. Захотілося. Сісти в літак і відлетіти. Тато з мамою на мене вранці дивилися, як на дурепу. Я серед ночі втекла з дому, щоб забрати свої речі з квартири Кирила. Страшно було, звісно, ​​їхати. Боялася, що приїду, а там він.

У квартирі, певна річ, нікого не виявилося. Він би й не приїхав, мабуть. До неї вирушив би. Усі ті десять днів, що я повільно танула на очах, він безперечно теж був із нею. Задоволений, щасливий, планував пропозицію або навіть зробив її тоді.

Речі я забрала швидко. Не встигла багато перевезти, та й не потрібен мені був той одяг. Я його так і залишила у валізі у своїй кімнаті. Із собою взяла те, що належить мені, те, що завжди носила. Підозрюю, що після повернення викину валізу, не відкриваючи. Або попрошу це зробити до мого повернення, щоб не занурюватися в життя, яке мені ніколи не належало, знову.

Вранці я повідомила батькам, що відлітаю на Мальдіви й уже запізнююся на літак. Ми ні поговорити до ладу не встигли, нічого. Я сіла в таксі та поїхала. Подруги до цього моменту теж не знали. Нікому не сказала.

Опинившись у таксі, ретельно переглядаю повідомлення. Не дзвонив. Не писав. Нічого. Наче й не було Кирила Багрова в моєму житті. У нас навіть світлин немає. Одна, зроблена крадькома, поки ми відпочивали за містом, і то — на фото лише його рука. Усі спогади в моїй голові. Нічого із реальності не залишилося. Хіба що тільки повідомлення, та й там не так багато. Я прикриваю очі та дивлюся на Індійський океан. Гарний, безкрайній, реальний. Він теж залишиться в моїх спогадах. Щоправда, його я можу фотографувати стільки, скільки я хочу.