Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

П'ястун і поранені воєводи дивились на пагорби; люди, що стояли купами по схилах, підносячи закривавлені руки, проголошували перемогу. Коли запала ніч, поляни розклали багаття й заспівали пісень. Челядники із смолоскипами в руках обходили поле і роздягали забитих. Ховати їх не поспішали: вони мали стати поживою для круків, що неспокійно кружляли вгорі.

П'ястун з воєводами примостився біля вогню. Почали раду радити, як бути: чи далі наступати, чи відпочивати?

Старий князь, за своєю звичкою, довго слухав, що казали інші, й не поспішав говорити. Лише коли всі висловились, промовив:

— Двоє воєвод вирушать у погоню за втікачами і відомстять поморцям за напад. Цього досить, щоб їх настрахати… А ми — ось тут, де боги дарували нам перемогу, на кістках ворогів закладемо нове городище, столицю нашу, нарікши її К н е з ь н о м. Завтра погребемо тіла, щоб не псували повітря й землі, а як відпочине люд, відразу ж почнемо будувати городище і вал.

Всі радісно вигукнули: «Кнезьно!» А воєводи встали, один перед одним домагаючись дозволу йти на Помор'я. Кожен з них мав якісь заслуги, дійшло вже й до суперечки, та П'ястун легко розв'язав її, наказавши Лютому та Больку Чорному завтра ж вирушати в похід. Всі одразу ж замовкли, але із заздрістю позирали на них.

Збоку біля вогнища лежав поранений Добек, а біля нього стояли Людек, Вішів син, і Доман. Цього дня Добек бився з небаченою досі запеклістю і витлумив чимало ворогів, але один з них, вже звалений на землю, останнім зусиллям всадив йому в ногу списа. Хоч витягли древко й відразу, але рана залишилась глибокою, нога була понівечена, а листя та губка, які без кінця прикладали, не могли затамувати крові. Він лежав блідий і стогнав від болю, проте обличчя посміхалось і радісно блищали очі, а коли непритомнів, приводила його до пам'яті думка, що нарешті відомстили дикунам, котрі спустошували край.

— Гей, — вигукнув Доман, — нездорово тут, на вигоні, лежати й дивитись на трупи. Візун уже повернувся на острів, вмочивши у ворожу кров списа… ми перевеземо тебе до старого. Він промиє твої рани святою водою і краще від нас перев'яже… Так і мені там врятували життя. Я сяду за весла й перевезу тебе.

Самбор, що стояв за Людком, теж озвався:

— Може, й мене візьмете?.. Я буду голову йому держати на колінах.

Усі просились на острів: Доман, Добек, Самбор; їх вабило до Дзіви, хотіли побачитися з нею.

— Я з радістю поїхав би, — сказав її брат Людек, — але в мене серце защемить, як побачу рідну сестру, прикуту до жертовного вогнища; в іншому місці була б собі господинею… Ні, не поїду я… Привітайте її від мене… А ти, Домане?

— Я, звичайно, поїду! — вигукнув Доман. — Поїду! Вона штрикнула мечем і пролила мою кров, але потім, коли я, поранений і хворий, приплив до острова, доглядала мене і врятувала від смерті.

— Привітайте її, — повторив Людек. — Від мене, від брата і сестер, від наших стін і порога, від домашнього вогнища.

Добек не прохопився жодним словом, і пораненого взяли на руки й понесли до човна. Доман сам поклав його голову на коліна, а Самбору, що закутував йому ноги, передав весла.

Човен поволі поплив. Ніч була напрочуд ясна, і їм привиділося, ніби в місячному промінні танцювали на воді русалки. Нарешті показався зарослий деревами острів; над храмом удалині здіймався рожевуватий стовп диму, червоніли віконця хат, а на луці стояли табором люди, що сховалися від поморців; вони чули шум битви лише у тужнім завиванні вітру. Коли човен наблизився до острова, на березі з'юрмився натовп цікавих; Дзіва була серед них; вона стояла й дивилась у даль, ніби когось чекала. Доман перший упізнав її.

— Он вона стоїть! — вигукнув він. — Дзіва! Дзіва! У кого ж іще такий зріст? Така постава? Така королівська краса, як не в неї?

Човен зарився носом у прибережний пісок. Самбор вискочив, щоб витягнути його на берег. До них спокійно, без найменшого здивування, підійшла Дзіва, ніби чекала їх і передчувала, що вони приїдуть. Самбора, який припав до її ніг, цілуючи краєчок сукні, вона зустріла усмішкою, Домана рум'янцем, а над Добком заклопотано схилилася, коли він застогнав від болю. Стояли тут і Візун, і стара Наня, і кілька дівчат, охоронниць вогню.

Ворожбит, котрий ще задовго до кінця битви повернувся до храму і приніс у пожертву скривавленого списа, не розпитував, як закінчилась битва. Вигляд у нього був гордий і переможний.

— Ми розгромили їх! — вигукнув Доман, вискакуючи з човна. — Збулося ваше пророцтво. Мало кому з ворогів удалося вирватись живим… поліг один із їхніх вождів, однак Лешки втекли в ліси…

Візун майже не слухав; він схилився над Добком, щоб подивитись, куди той поранений. Добек показав на ногу.

— А ти… Чи ж відплатив йому? — спитав жрець

Залишив у полі крукам на втіху. Скарав на горло тим самим мечем, який німці подарували мені.

— Несіть його до святого джерела, — сказав старець, — сама вода вилікує, якщо вже не живе той хто поранив його…

Добка взяли під руки й понесли. Попереду йшла Дзіва, а всі — слідом за нею. Іноді вона озиралася й шаріла, зустрівшися поглядом з Доманом, що не спускав з неї очей.

Мовчки підійшли вони до хати Візуна, що стояла поблизу храму. Добка поклали, а Дзіва побігла по воду, бо до джерела важко було дістатися. Доман метнувся слідом за нею; дівчина замислено стояла над джерелом, поправляючи коси й вінок на голові як раптом побачила його. Щоки в неї залилися рум'янцем, вона повернулась, опустила очі.

— Я допоможу зачерпнути води… я сам понесу… — прошепотів Доман, ухопившись за дзбан рукою.

Дзіва нічого не відповіла, зирнула на нього і, засоромившись, відвела погляд.

— Що подумають люди? Що скажуть, — пробурмотіла вона, — коли побачать тебе тут?

— Що я приніс вітання тобі… Людек просив переказати добре слово від нього і передати поклін від брата, сестер, рідного вогнища, стін і порога.

Дзіва зітхнула.

— Вони всі за тобою сумують…

Слухаючи його, дівчина весь час відверталася, по тім, ніби для того, щоб якнайшвидше припинити розмову, схопила дзбан із водою й квапливо пішла, не сміючи озирнутися. Похнюпивши голову, Дзіва швиденько повернулася в хату Візуна, де біля постелі