Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Добек важко зітхнув, дико повівши очима.

— А німець, котрий був з вами? Що з ним сталося? — допитувались старшини.

— Не міг вже більше терпіти його біля себе, — відповів Добек. — Під час ночівлі я для вовків засмажив його на розжареному вугіллі, щоб посмакували ним, бо інакше, мабуть, і не торкнулися б до нього.

Всі слухали Добка з великим зачудуванням; потім посипались запитання, як були озброєні поморці, німці і взагалі все вороже військо, про що говорили та в якому напрямі думали виступати. Добек відповідав, що вони поспішають стягнути підкріплення й готуються вирушити своїм звичайним шляхом, який веде до Ледниці, куди вже послані передові загони, аби перегородити полянам шлях до границі.

А тому треба квапитись, щоб не дати їм змоги далеко просунутися вперед. З того, що Добек побачив і почув, напрошувався висновок: дружина Лешків не така численна, як зібране П'ястуном військо, але озброєна краще. Старшини підбадьорились і загорілись бажанням якнайшвидше вступити в бій з ворогом, і тільки-но засіріло, за сигналом П'яста рушили на чолі вояцтва свого до озера Ледниці.

VIII

Збройні загони просувались до озера лісами, полями і нетрями тихо, ніби боялися сполохати звіра. Десь уже так судилося: воєводи, виступаючи з різних кінців, хоч і мало що знали в поході один про одного, вийшли на рівнину з навколишніх пущ в один і той же час. Це вважалося щасливою прикметою, і якби не наказ не порушувати мовчанки, мабуть, у всіх з грудей вирвався б радісний крик. П'ястун зійшов на пагорб; звідси йому видно було: загони посувалися в повному порядку, — загін приєднувався до загону. Вирішили затриматись тут до наступного дня і чекати на ворога, а якщо він не надійде, виступити усім військом у бік поморської пущі.

Не було ще й полудня; після прохолодної ночі осінній день випав теплий, погожий; у лісі ще блищала на листях роса, у полі весело світило сонце. Загони, сходячись із трьох напрямів, поволі почали шикуватися, коли раптом старшини, котрі стояли на пагорбі, помітили на узліссі юрму, що сунула на них із пущі.

Це було військо Лешків. Не сподівались вони зустріти полян у повній бойовій готовності, і перші їх шереги, виринувши з лісу й побачивши розташований на рівнині табір, стали як укопані. Серед ворожої раті, очевидно, почалося замішання; вершники поскакали в обидва боки, щоб розвідати сили супротивної сторони. В обох таборах панувала глибока, урочиста тиша. Поляни зовсім не злякались ворога і навіть не зрушили з місця. Та й поморцям, хоч, може, й раді були б відступити, вже пізно було тікати.

У цій долині, біля озера Ледниці, між Лешками і кметами мала відбутись рішуча битва. Молоді князі, вірячи в німців, яких привели з собою, в силу своєї зброї і, можливо, сподіваючись, що Добек зрадить П'яста, наказали своїм висунутись уперед. Дружина їхня, спочатку невеличка, почала зростати на очах у П'яста, розтягуватись і насуватись на полян, а він стояв зі своїми воєводами й дивився, не даючи жодних наказів. Лешки, що досі тихо трималася, відчувши на своєму боці перевагу, дали знак здійняти галас, як це завжди робили перед боєм, щоб настрахати супротивника. Дикий вереск розлігся серед їх лав. А поляни все ще мовчали.

Біля П'ястуна стояло шість воєвод — білобородих старців; вони мовчки спостерігали, як ворожий загін розростався, розтягувався й загрозливо розбухав. Попереду виступав Сцібор, який з Варти привів людей; дужий, з величною поставою чоловік, мудрий на раді і хоробрий в бою, мовчазний, стійкий, суворий до самого себе й до інших. Він сидів на коні, трохи згорбившись; зараз, як і завжди, був без шапки, і вітер куйовдив його чуприну, буйну і густу, наче грива. Розхристані груди, порослі густим волоссям, були в рубцях від старих ран. У руці він тримав окутого залізом списа, а на шиї висіли старовинні мідні обручі, які ще діди носили.

Поруч стояв другий воєвода, такий же сивий, але в цього ще пробивались жовті пасма рудого колись волосся; мав рум'яне і свіже обличчя, хоч був і старший літами за Сцібора; звали його Нагий. У нього на голові сіріла шапка з вовчої пащі. В жилах грала гаряча кров, і він нетерпеливився. Очі перебігали зі своїх на ворогів, з уст зривалися прокляття і лайливі слова. Якби командував він, поляни давно б накинулися на поморців, не давши їм розвернутись. Рука в нього то стискалася, то розтискалася, можна було подумати, що ратище обпікало йому долоню. Нагий підкидав списа й ловив, а кінь, ніби відчуваючи те ж саме, що й господар, раз у раз здиблювався, його ледве стримували натягнуті поводи.

За ним стояв Лютий, воєвода міжрічан, високий, сухорлявий, зовсім лисий, з блідим, майже без порості, обличчям, маленькими чорними очицями і низьким чолом; був він таким же запальним мисливцем, як і воїном, і не раз на свій ризик і страх із жменькою людей вдирався до поморців, нещадно знищуючи все на своєму шляху. Цей до списа не звик і завжди носив у руці величезний молот, а за поясом сокиру, бо в її часи воєначальники не тільки командували, а й самі мусили йти у бій, ведучи за собою військо.

Четвертим був Болько Чорний, за яким це прізвисько залишилося ще з тих часів, як мав чорну, мов пір'я у крука, бороду й волосся. Тепер їх припорошувала сивина. На малій голові з крутим, навислим чолом високою копицею здіймалось кучеряве волосся; він був кремезний, широкоплечий, міцний, як дуб. Засмагле обличчя ледве проглядало крізь густий заріст. Болько Чорний рідко коли розтуляв вуста, а коли вже змушений був говорити, то говорив наказовим тоном. Він відзначався працьовитістю, а не красномовством, і слухати не хотів марних балачок; його ніхто не бачив — ні дома, ні поза домом, — щоб він сидів склавши руки. Коли нічого було робити, стругав ціпи.

На другому боці стояв Мишко Кулик; як і всі з його роду, мав могутню поставу й міцне здоров'я, був запальний у бою і в мирній суперечці, упертий і безстрашний. Усі знали, що якщо вже він у чомусь упреться, то не відступить назад, хоч би довелося й головою накласти. Важко було з ним ладнати, але як вже з кимсь здружувався, то у всьому залишався вірним до кінця. Лише в бою він почував себе весело. І тепер посміхались у нього вуста в передчутті найсолодшої втіхи, яку мала принести йому кривава битва.

Останній, наймолодший з воєвод, Порай, ледве стримуючи під