Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Я зрозумів, що Вуді таки щасливий у Медісоні з Коллін. Вона утішила його, лікувала його рани, вибудувала його наново. Урешті він зумів подолати смуток від смерті тітоньки Аніти.

Наче задля того, щоб кинути виклик лихій долі, після коктейлів ми подалися на цвинтар Форрест-Лейн. Александра з Коллін трималися позаду. А Вуді, Гіллель і я посідали перед могильним каменем.

Ми стали чоловіками.

Не такими я уявляв нас трьох десять років тому.

Не стали вони тими винятковими людьми, про яких я мріяв. Ні великими футболістами, ні славетними адвокатами. Не були вони такі надзвичайні, якими здавалися мені тоді. Та вони були мої брати, і я їх любив понад усе.

Та й дядечко Сол, що мешкав у великому домі на Вілловік-роуд, теж був уже не той, якого я знав. Став він самотній і сумний. Та я теж віднайшов його.

І тоді мені спало на думку, а чи в дитинстві не мріяв я замість них. Чи не уявляв часом їх такими, якими вони не були. Чи були вони насправді тими непересічними особистостями, якими я так захоплювався. І чи не було це тільки витвором моєї уяви? Чи не був насправді я сам собі Балтимором?

Ми разом пробули вечір і ніч у домі Балтиморів, достатньо великому, щоб прихистити нас усіх. Дядечко Сол був у захваті від того, що ми знову зібралися в нього.

Опівночі ми сиділи на терасі біля басейну. Стояла страшенна спека. Ми дивилися на зорі. Підійшов дядечко Сол і сів коло нас.

— Діти, — сказав він, — я оце думав, чи не могли б ми разом відсвяткувати День подяки.

Що то за щастя було — почути від нього ті слова! Я аж здригнувся, коли він сказав «діти». Заплющив очі й знову побачив нашу трійцю дванадцять років тому.

Всі схвально загомоніли. Від самої думки про святкування Дня подяки ми були в захваті. Аби тільки час хутчій спливав.

Але того року нам не судилося зустріти День подяки. За два місяці по тому, на початку липня 2004 року, з в’язниці вийшов чоловік Коллін.

Він відбув своє покарання.

41

Медісон, Коннектикут

Липень 2004 року

Чутки пішли тієї ж миті, коли він опинився в місті: Люк повернувся.

Він з’явився одного ранку і з переможним виглядом обійшов усі тераси медісонських барів.

— Я вже одбув у в’язниці, — казав він кожному, хто хотів його слухати. — Більше нікого не лупцюю.

І вибухав дурнуватим реготом.

Поселився він у свого брата, що відповідав за нього перед службою нагляду. Завдяки зв’язкам він знайшов роботу вантажником у крамниці, де продавали реманент. Решту часу вештався вулицями. Казав, що скучив за Медісоном.

Коллін перелякалася, дізнавшись, що він вийшов на волю. Тепер вона не могла ходити містом, тому що боялася його здибати. Вуді теж було страшно, але він того не показував і підбадьорював її.

— Послухай, Коллін, ти ж знала, що він так чи так вийде на волю. Він не має права підходити до тебе, бо знову потрапить до в’язниці. Не бійся його, він тільки цього й хоче.

Вони намагалися поводитися, наче нічого не сталося. Та Люкова присутність змушувала їх уникати людних місцин. Тепер вони їздили на закупи до сусіднього міста.

Але пекло тільки розпочиналося. Люк подав позов, щоб йому повернули дім.

Коллін розлучилася з ним, коли він був у візниці, тож він почав заперечувати поділ майна. Дім він придбав на свої заощадження й вирішив оскаржити рішення суду, який віддав житло його колишній дружині.

Люк найняв адвоката, і той зумів затягнути процедуру. Рішення скасували, дім повернули господареві — Люкові.

Вуді з Коллін мусили покинути оселю. Дядечко Сол порадив адвоката з Нью-Кейнана, який дав їм консультацію. Він сказав, що це тільки питання часу й що до кінця літа вони отримають дім назад.

Поки що вони винайняли невеличкий убогий будиночок на виїзді до Медісона. «Це ненадовго, — сказав Вуді Коллін. — Незабаром ми позбудемося його».

Та Коллін нервувалася.

Люк забрав свій пікап, який стояв у брата. Щоразу, як він проїздив, всередині в неї усе холонуло.

— Що нам робити? — питала вона Вуді.

— Нічого. Він нас не залякає.

Той пікап їй скрізь увижався. Перед їхнім домом. На паркувальному майданчику супермаркету, до якого вони тепер їздили. Якось уранці вона побачила, як той пікап зупинився коло бензозаправки. Вона зателефонувала до поліції. Та коли приїхав на патрульному авто Люків брат, пікап уже зник.

Нерви її напнулися мов струни. Увечері Вуді працював, мив посуд, а вона залишалася вдома сама і місця собі не знаходила. Весь час дивилася у вікно, пильнуючи за вулицею, і з кімнати до кімнати ходила тільки з кухонним ножем у руці.

Якось їй закортіло морозива. Та вона боялася й носа вистромити з хати. Потім подумала, що це ж якась дурня. Не можна дозволяти себе так залякувати.

Вона могла купити морозиво на кожному розі, та щоб не зустріти часом Люка, подалася до супермаркету в сусіднє місто. Коли вона поверталася, у неї сіло колесо. Тільки цього ще бракувало! На автостраді було порожньо, колесо доведеться міняти самій.

Вона поставила під авто домкрат і підняла його. Та коли Коллін спробувала відкрутити колесо, в неї нічого не вийшло. Гвинти були міцно закручені.

Вона вирішила зачекати, поки хтось над’їде. Незабаром темряву пронизали фари. Вона помахала рукою, й авто зупинилося. Коллін підійшла і раптом упізнала Люків пікап. Вона позадкувала.

— Та й що? — запитав він, опустивши скло. — Ти не хочеш, щоб я допоміг?

— Ні, дякую.

— Гаразд. Не буду настирливим. Але трохи зачекаю, а що як ніхто так і не над’їде.

Він припаркувався на узбіччі. Минуло десять хвилин. На шосе нікого не було.

— Гаразд, — сказала урешті Коллін. — Допоможи, будь ласка.

Люк, усміхаючись, вийшов з авто.

— Мені приємно допомогти тобі, — сказав він. — Я свої борги сплатив, ти ж знаєш. Одбув у тюрязі. Я зовсім інша людина.

— Я не вірю тобі, Люку.

Він поміняв колесо.

— Дякую, Люку.

— Нема за що.

— Люку, в тебе вдома лишилися мої речі. Мені вони потрібні. Я забрала б їх, якщо ти не проти.

Він посміхнувся і вдав, ніби замислився.

— Знаєш, Коллін,