Книга Балтиморів - Жоель Діккер

На початку 2003 року, коли Александра виступала в «Найнтінгейлі», в неї сталася зустріч, що змінила все її життя. Після закінчення того виступу вона спустилася до мене в залу. Я заплескав їй, поцілував і вже хотів було піти та принести їй чогось випити, аж до нас підійшов якийсь чоловік.

— Я в захваті! — сказав він Александрі. — У тебе неймовірний талант!

— Дякую.

— Хто написав ці композиції?

— Я сама.

Він простягнув їй руку.

— Мене зовуть Ерік Таннер. Я продюсер, шукаю співачку, щоб запустити мій лейбл. Ти саме та, яку я давно вже чекаю.

Промовляв Ерік щиро і лагідно, не так, як ті базіки, яких я зустрічав досі. Проте чув він Александру хвилин зо двадцять, а вже будував плани. Я подумав собі, чи не шахрай це часом або й шаленець якийсь.

Він дав нам свою візитку, і коли ми перевірили відомості про нього, то підстав для сумнівів стало ще більше. У нього була компанія, яку він зареєстрував на своє ім’я, й містилася вона в передмісті Нешвілла, у нього вдома, і він не випустив у світ жодного співака чи співачки.

Александра вирішила не телефонувати йому. Та він сам знайшов нас. Щовечора ходив у «Найтінгейл» і таки нас здибав. Пригостив вином, і ми посідали в кутку, де було спокійніше.

Хвилин зо двадцять розповідав він про те, чому звернув увагу на Александру і чому впевнився, що вона стане славетною співачкою. Пояснив, що був продюсером у якійсь компанії, але звільнився відтіля, що хоче запустити свій лейбл, це мрія всього його життя, й потребує співачки, яка була б на рівні його сподівань, і в Александрі він вбачає зірку, яку давно чекав. Його енергія, його харизма, його ентузіазм урешті підкорили Александру. Коли він закінчив, вона сказала, що хоче побалакати зі мною наодинці, й одвела мене вбік. Я бачив, що очі її сяють від радості.

— Це він, Маркі. Це той, хто нам потрібен. Я відчуваю це нутром. Це він. Що скажеш?

— Дослухайся свого інстинкту. Якщо ти віриш у нього, то дій.

Вона всміхнулася. Повернулася до столу, сіла і сказала Ерікові:

— Згода. Я хочу записати цей диск з вами.

Вони підписали угоду на клапті паперу.

Отак розпочалася та надзвичайна пригода. Ерік узяв нас під своє крило. У нього була дружина і двоє дітей, і, готуючи перший Александрин альбом, ми частенько вечеряли в його домі.

Ми зібрали групу, прослухали й відібрали музик, Ерік винайняв студію.

Потім почався довгий процес звукозапису, що тривав декілька місяців. Александра з Еріком відібрали дванадцять пісень, що мали складати альбом, і почали працювати над аранжуванням. Потім почалася робота в студії.

У жовтні 2003-го, через півтора року після того, як ми перебралися до Нешвілла, перший Александрин диск був готовий.

Тепер потрібно було, щоб його почули. У тій ситуації був лише один спосіб це зробити: сідати в автомобіль і їздити країною, пропонуючи той диск радіокомпаніям.

І ми з Александрою це зробили. Ми перетинали країну вздовж і впоперек, від півночі на південь і зі сходу на захід, мандрували від міста до міста, роздавали диски радіостанціям і умовляли ведучих ставити ці пісні в ефір.

Щодня ми починали все наново. Нове місто, нові люди, яких треба було вмовити. Ми ночували в дешевих мотелях, де Александрі щастило умовити персонал, щоб скористатися кухнею і спекти пиріг або печиво для керівництва радіостанцій. Ще вона писала рукою довгі листи, щоб подякувати їм за увагу, яку вони їй уділили. Безперестану. Цілісінькими вечорами, а часом і ночами. Я засинав за високим барним столом у кухні або похилившись на край столу поруч із нею. Удень був за кермом, а вона спала на задньому сидінні. Потім ми приїздили до чергової радіостанції, й вона роздавала диски, листи і печиво, наповнюючи приміщення своєю свіжістю й ентузіазмом. Дорогою ми уважно слухали передачі. Коли мала звучати нова пісня, серця наші починали калатати, ми чекали, що це буде Александрин твір. Проте все було дарма.

Потім, у квітні, якось ми сіли в авто. Я ввімкнув радіо, і ми раптом почули її. Радіо передавало її пісню. Я ввімкнув гучність на максимум і почув, як вона заплакала. Щоками її котилися щасливі сльози, вона обняла мене і міцно поцілувала. Сказала, що все це сталося завдяки мені. Ми були разом майже шість років, і ми були щасливі. Я думав, що вже ніщо не зможе нас розлучити. Хіба що Ватага Ґольдманів.

*

Це Александра знову зібрала Ватагу Ґольдманів.

Вона регулярно спілкувалася з Вуді й Гіллелем.

Навесні 2004 року сказала мені:

— Треба, щоб ти поговорив із Гіллелем, він повинен знати про нас. Він твій друг та й мій теж. А друзі не обманюють одне одного.

Вона казала правду, то я так і зробив.

На початку травня подався до Балтимора. Я розповів йому все. Коли закінчив, він усміхнувся й обняв мене.

— Я такий радий за тебе, Маркі.

Мене здивувала його реакція.

— Справді? — запитав я. — То ти не гніваєшся на мене?

— Нітрохи.

— Але ж ми уклали в Гемптонсі угоду…

— Я завжди захоплювався тобою, — сказав він.

— Що ти кажеш?

— Це правда. Я завжди вважав тебе кращим, розумнішим, обдарованішим. Бачив, як дивляться на тебе дівчата, чув, як матінка завжди казала після твого перебування в нас: «Бери приклад з Маркі». Я завжди був від тебе в захваті. Та й батьки в тебе неабиякі. Поглянь, адже твоя мати облаштувала кабінет, щоб ти писав у ньому. А мій батько весь час гриз мені голову, щоб я став адвокатом, як ото він. То я й роблю це. Роблю, щоб сподобатися батькові. Як і завжди робив. А ти винятковий хлопець, Маркусе. І ось доказ: ти сам цього не усвідомлюєш.

Я всміхнувся. Його слова дуже схвилювали мене.

— Мені хочеться, щоб ми знову побачилися з Вуді, — сказав я. — Хочеться відродити Ватагу Ґольдманів.

— Мені теж.

Лише тоді, коли ми знову зібралися в «Дейрі-шейк» в Оук-Парку, я зрозумів, наскільки тісний був зв’язок поміж мною і моїми двоюрідними братами. Одного року досить було, щоб докори і біль лишилися позаду, поступившись місцем могутній, непорушній братерській любові, що поєднувала нас трьох. Ніщо не могло її знищити.

Ми сиділи за тим самим столиком, цмулили молочні коктейлі крізь соломинки, як ото робили змалку. Гіллель, Вуді з Коллін, Александра