Новини - Андрій Любомирович Войницький

Вона почала вовтузитися біля стільниці з чимось, що парувало у каструлі, аж раптом повернулася, дивно подивилася на мене — так, ніби бачила вперше, помітила шампанське і розсміялася.

Майнула думка: якась вона не така. Може, місячне?..

— Відкорковуй! — скомандувала Марина, дістаючи з полиці два келихи.

Я потягнувся до пляшки. Вона слідкувала за мною своїми великими карими очима, а потім раптово спитала:

— Як це зветься, коли випиваєш келих перед вечерею?

— Аперитив,— трохи здивовано відповів я.

— А якщо пляшку замість вечері? І другу замість вечері? Як це називається?

— Це називається алкоголізм, кошенятко...

— Круто! Вип’ємо за алкоголізм!

Хлопнув і кудись полетів корок, але спритність і досвід дозволили мені не пролити ні краплини.

— Лий, не жаднуй! — підхльоснула вона, коли я пригальмував, бо келихи були святкові, чималі.— Це ж аперитив! А потім — головна страва!

Я з сумнівом налив по вінця. Марина встала.

— Я зараз скажу тост,— виголосила вона з торжеством.

Довелося й мені піднятися.

— За алкоголізм!

— Дивний тост, кошенятко,— зауважив я.

— Проте чесний!

Не дочекавшись мене, вона почала пити, причому у якійсь зовсім непритаманній їй манері. Зазвичай вона сьорбає алкоголь дрібними ковточками, довго цідить, а потім ображається, бо за той час, поки вона здолає келих, я встигаю упорати майже пляшку. Цього разу вона пила не відриваючись, жадібно, наче гасила щось усередині, і я мимоволі згадав, що саме з такою жадобою ковтав пиво Біс у тій клятій наливайці. І це співставлення — мєнтовської тварюки із моєю молодою дружиною — раптом злякало мене і викликало огиду. Мені навіть здалося, що Біс зараз присутній тут, у цій кухні.

— А зараз — вечеря! — дзвінко оголосила Марина.— Давай, наливай, нема чого чекати!

Її язик уже трохи заплітався. Дзенькнуло і мало не розбилося якесь скло.

— Ти питав, що у нас на вечерю...— проказала вона, стоячи спиною до мене.— Так от — це не лазанья чи паста карбонара, а такий собі сюрприз...

Я долив вина і прикурив сигарету.

— Це... Це справжня локшина! — з піднесенням оголосила Марина, повертаючись із мискою, де парувала якась біляста маса.— Локшина без соусу, без креветок, без грибів, і — головне — без сиру! Навіть без солі і взагалі без нічого! Локшина, якою ти годуєш мене кожного дня, паскудний ти покидьок!..

Наступної секунди щось липке, вогке і неймовірно гаряче обпекло мені голову, шию, поповзло під сорочку і по спині до самого куприка. Від опіку я скрикув і скочив, дзенькнула миска, розлетілася на скалки, по моїй шкірі наче розповзлися черви, щойно витягнуті з окропу, а вона безперестанно сміялася, і її скажені карі очі кружляли наді мною... Я мало її не вдарив, я вже заніс руку, але зупинився в останній момент, хоча вона все ще реготала...

— Ну як тобі вечеря? — питалася Марина, розчервонівшись.— Сподобалося?

— Ах ти ж сучка така! — я схопив її і притиснув до стіни кухні.— Навіщо ти це зробила?

— Он воно як! — закричала вона так, що сусіди точно почули.— Я вже й сучка! Я тепер тільки нею й буду! Що, вдариш мене? Хочеш ударити? Ну вдарь, вдарь!..

— Т-ти ж мене ошпарила, гадино!

— Ти диви — я вже не кошенятко і не дитинка! — несамовито голосила вона.— Я вже й гадина! Так навіть краще, мені так більше подобається, чесно! Ти покидьок, а я сучка і гадина — ми чудова пара!

— Якого біса ти чудиш?

— А якого біса ти знову угепаний?!

Перший приступ сказу пройшов, я плюнув і замовк. Шию смикав пульсуючий біль, шкіра побагровіла, навіть у штанах було гаряче й липко, і я пішов у ванну вмиватися холодною водою.

— А сучкою насправді краще бути, ніж кошенятком,— уголос філософствувала Марина на кухні, не випускаючи з рук келиха.— Тебе краще чують, з тобою починають рахуватися... Тож я тепер тільки так і буду чинити! Я ж гадина, ти сам сказав! Наприклад, пересплю з якимось твоїм приятелем!..

Я закрив воду і випрямився.

— Хоча які в тебе приятелі? Які у такого мудака можуть бути приятелі? Лише бульбулятор тобі щирий друзяка!

Я повернувся до неї, все більше сатаніючи. А вона дудлила шампанське і все ще реготала, як навіжена. Це вже занадто, сказав я собі, намагаючись триматися з останнього.

— О, придумала! — радісно виголосила вона.— Пересплю краще зі своїм начальником, він давно вже до мене підкочується! Йому під п’ятдесят, та то нічого, буде новий досвід! Він у