Новини - Андрій Любомирович Войницький
Як тільки я увійшов, Кіндсфатер пружно піднявся з-за столу і зробив кілька кроків мені назустріч. Після колегії він так і залишився у мундирі. Незважаючи на те що за вікном добряче припікало, а він був запакований у свою уніформу, наче пацієнт буйного відділення у гамівну сорочку, жодної краплини поту не виступило на його кам’яному чолі. Можливо, рятував кондиціонер, а може, то була його особиста властивість, і він узагалі не пітнів, як не пітніють, наприклад, мерці.
Коли ми опинилися один проти одного, я здивувався: виявляється, він нижчий за мене на зріст; раніше я цього не помічав. Тоді ж я вперше побачив зблизька його очі — жовтуваті й прозорі, як курячий бульйон. Він простягнув руку, я відповів на рукостискання, і цього разу його долоня виявилася на диво чистою, прохолодною та сухою, ніби він тільки-но вимив її з милом і досуха витер махровим рушником.
Кіндсфатер вказав мені на стілець і повернувся за стіл. Ми всілися.
— Кави? — запропонував він.
Я почав відмовлятися, але він не прийняв відмови.
— Ти мене пивом пригощав,— заявив він, хапаючи слухавку внутрішнього телефону.— Коля! Каву для преси! Ні, я вже пив... Ну, і як тобі новий міністр?
Остання фраза була звернена до мене. Я замислився.
— Н-ну... Людина начебто правильні речі каже...— обережно промовив я.
Майже хвилину Кіндсфатер не змигнувши дивився на мене, але не в очі, а кудись у центр мого лоба. При цьому його руки м’яли й тисли одна одну, наче знов і знов переконуючись, що їхня міць нікуди не поділася.
— Ти думаєш...— вимовив він нарешті без найменшої міміки.— Я знаю, що ти думаєш... Ти думаєш — ми тут перевертні в погонах. Цілий зал перевертнів разсілося. І один чесний до них приїхав. Так?
Я мовчки дивився на нього.
— А ти чесний? — раптом спитав він.
— А до чого тут я?
— Ну, ось ми, перевертні, взяли тебе з пакетом,— пояснив Кіндсфатер.— Мабуть, несправедливо, ти ж чесний. Хто ж тоді винен, що ти купив пакет? Міліція? Чи, може, Коля винен? Це Коля змусив тебе піпетку дьорнуть у Сашиній машині?
— Ви мене за траву брали, а по всьому місту кіоски зі спайсами, і все у відкритому продажі!
— Точно,— погодився Кіндсфатер.— По всьому місту. А хто ті спайси купляє? Хто створює попит? Може, я цим гівном затарююсь? Чи Коля? Або ти? Може, до тих кіосків черга із законослухняних громадян стоїть? Ми, перевертні, той кіоск намагаємося прикрити, а ти, чесний, сидиш у ньому і смалиш той самий спайс разом із баригою і продавцем!..
«Він і про це знає»,— майнуло у мене в голові. З’явився Коля, поставив переді мною горнятко еспресо і зник так швидко, що я навіть не встиг вимовити «Дякую!», хоч і не збирався цього робити.
— Пий,— запросив Кіндсфатер.— Не бійся, не отруєна.
Під його поглядом я зробив ковток. Кава й насправді була добра, цукру саме стільки, як я люблю. Треба визнати — він змусив мене впертися у свою бетонну логіку, і я почав був сумніватися у власних висновках. Аж раптом, піднявши погляд на Кіндсфатера, я помітив на стіні позаду нього три невеличкі портрети: Гоцман, Жеглов, Черьомухов,— і миттєво згадав розмову з адвокатом Світлицькою. Бетон тріснув.
— Ви праві, міліція тут ні до чого,— сказав я.— І Саша комусь іншому тоді дзвонив, не вам.
— Коля! — раптом вигукнув Кіндсфатер так голосно, що я не відразу второпав, що він знову схопив слухавку і звертається до неї, а не до мене.
Якщо відверто — я злякався. Лише на секунду. Мені примарилося, ніби Кіндсфатер; з хижою посмішкою психопата, встає зі свого крісла, а позаду вже стоїть напоготів Коля з протигазом і плоскогубцями...
За мить Коля дійсно з’явився у дверях.
— Принеси склянку води,— попросив Кіндсфатер.
Коля зник. Мій співбесідник стиснув долоні у замок і так і залишив їх. Його напівпрозорі очі вп’ялися у мене з якоюсь надмірною увагою. Я напружився, але витримав цей погляд.
— Пам’ятаєш, яка років п’ять тому була ситуація з трамадолом? — почав він.— Посіви опійного маку вибили, амфетамін був дорогий і малодоступний, а трамадол дешевий і вільно продавався в кожній аптеці. І всі тоді звинувачували міліцію, що ми нічого не робимо. А здолали трамадол одним законодавчим актом: визнавши його наркотичним засобом. І він зник. А був час, коли при медичній потребі в десять мільйонів доз, заводи знаєш скільки випускали? Сто десять мільйонів доз на рік.