Новини - Андрій Любомирович Войницький

якщо наркопритон чи нарколабораторія будуть викриті іншими підрозділами органів правопорядку, то з першого липня подібний факт призведе до негайного звільнення дільничного міліціонера! Це ясно? — Міністр обвів поглядом зал.— Усім усе було ясно.— А зараз я хотів би передати слово начальнику БНОН у Харківській області (міністр кинув оком у розкриту папку) Миколі Гаврилюку. Прошу, пане Гаврилюк, вам слово! Яка ситуація в регіоні з нарко-злочинністю? Чи є позитивна динаміка?

Замість згаданого Гаврилюка раптом з крехтінням піднявся генерал:

— Пане міністре, перепрошую... Тут невеличка помилка, та й табличку не встигли змінити... Гаврилюк зараз... кхе-кхе... на лікарняному, тому замість нього доповість його заступник — майор Кіндсфатер...

Мене аж тіпнуло. Я пробігся очима по сцені і раптом розгледів людину у формі, що сиділа за табличкою «Μ. Н. Гаврилюк». Вона так вдало зливалася з оточуючим міліцейським середовищем, що довгий час зоставалася майже невидимою. І навіть тоді, коли я свідомо зосередив усю свою увагу, аби роздивитися риси його обличчя, воно ніби опиралося цьому, не бажаючи перетворюватися на щось конкретне. Мені довелося буквально вирізати його, мов донорську печінку.

Нарешті це вдалося. За табличкою сидів гладенько поголений міліцейський офіцер з буденною фізіономією і, звичайно ж, без димчастих окулярів Хантера Томпсона. Такий собі міліцейський начальник середньої ланки. Наступної миті Орест Кіндсфатер на прізвисько «Біс» поквапно кивнув міністру, який вже сідав на своє місце, піднявся і попрямував до трибуни. Там він відкрив свою папку, хвильку помовчав, збираючись із думками, а потому підняв голову і подивився прямо мені в очі.

2

Міліціонери потроху розходилися. Оператори теж покидали конференц-зал, обережно виносячи штативи з камерами, немов викрадачі наречених. Дівчатка з центру зв’язків із громадськістю збирали таблички з прізвищами чинів і незаймані пляшечки. На місцях залишалися кілька журналістів з портативними нетбуками, і я серед них. Нічого сенсаційного міністр не казав, але сякі-такі інформаційні приводи мали місце, тому я мав якнайшвидше відписати пару новин, тоді як у голові у мене юрмилися зовсім інші думки: Кіндсфатер, Марина, пістолетний набій, Захарченко в клітці, покійна Наташа Штос...

Аж раптом я відчув на собі чийсь уважний погляд.

За кілька метрів від виходу стояв Кіндсфатер і дивився на мене. Наші погляди зустрілися, і він ледь помітним рухом поманив мене до себе. Секунду я вагався, але підійти було треба, щоб дізнатися, що саме він намагається сказати. Залишивши комп на кріслі, я наблизився.

— Зайди до мене, добре? — мовив Кіндсфатер на диво ласкаво, навіть прохально.— Щось розкажу.

— Мені треба відписатися.

— Скільки часу тобі знадобиться?

— Може, півгодини...

— От і зайди за півгодини. Четвертий поверх, тридцять шостий кабінет. Запам’ятав?

Тут до Кіндсфатера підійшов якийсь огрядний полковник, вони дружньо привіталися і, перемовляючись про своє, рушили до виходу. Я повернувся відписувати новини.

Скажу чесно, певні вагання в мене були, особливо після того конверта, але я міркував так — ну що він мені зробить? Зараз я не підозрюваний, який тільки-но виліз з машини бариги, маючи в кишені пакет з травою, а журналіст на редакційному завданні. В агенції знають, де я. Чого мені боятися? Я порядна людина, а не малолітній наркоман!

За півгодини я вже був на четвертому поверсі. У приймальні кабінету номер тридцять шість мене чекала перша несподіванка — там сидів мій знайомець, молодший опер з тих двох, що затримували мене. Коли я увійшов, він відірвався від комп’ютера і зрадів:

— О, преса! Давно не бачилися! Ну, як воно?

— Вашими молитвами,— відповів я.

— A-а, я пам’ятаю, ти смішний! — він раптово змінив тон.— Гаразд, стань рівно! Диктофон дістань! Поклади на стіл! І телефон також! Руки підняти!

Потім він нашвидкуруч мене обшукав. Я не заперечував. Телефон з диктофоном лишилися на його столі. Він заглянув у мій наплічник, побачив там нетбук і наказав також залишити його у приймальні.

— Не сци, все отримаєш як є,— заспокоїв він мене в манері цього мєнтовського тераріуму і запустив до кабінету Кіндсфатера.

Перше, що кинулося в очі,— те, що кабінет цей був занадто вже великим для звичайного заступника, до того ж, одного з семи. Це був справжній керівний кабінет, що успадкував від совка певну міру кітчу, приправлену в розгульно-демократичні часи дещицею євроремонту. В центрі стояв добротний дубовий стіл — з тих, за якими зазвичай важно сидить високе начальство, і щоб дістатися цього столу, треба було зробити не менше дванадцяти кроків зеленим килимом, покритим геометричними візерунками. Стіл виглядав старомодно, але цілком органічно в цьому кабінеті. За журналістською звичкою я перш за все роздивився — що на столі. Нічого особливого: увімкнутий тоненький ноутбук, стаціонарний телефонний апарат, стос папок зі справами, лялька-нецке, що зображувала якесь щасливе і вгодоване японське божество в кімоно, «колиска Ньютона», фото в рамці, звернуте до мене тильною стороною, табличка з написом: «Мне плевать, кто твой папа» і пульт від телевізора.

Збоку височіла шафа сучасного дизайну, забита ювілейними томами з тих, що презентують начальству до тих чи інших дат. Ці солідні видання із золотавими корінцями призначені лише для прикрашання кабінету, їх