Новини - Андрій Любомирович Войницький

Ми стояли втрьох і дивилися на неї, і вигляд у нас, мабуть, був ще той. Соня налила вина, залпом вихилила гранчак і з ненавистю зиркнула на мене:

— Може, змиєш свою клоунаду? Виглядаєш, наче зарюмсана шмата.

— Тобі краще знати, як виглядає зарюмсана шмата,— відповів я з гідністю.— А мені й так непогано!

— Ах ти ж, тварюко! — вибухнула Соня.— Ще й має нахабство обзиватися! А я ж тебе навіть із мамою познайомила... Щоб ти знав: я ніколи не плачу, а за шмату ти мені зараз відповіси!

Вона кинула цуцика на стіл — той миттю зістрибнув з нього і подріботів у куток кабінету, а сама кинулась до товариша Дванадцять і вчепилася у його рукав.

— Дай йому в пику! Швидко! — звеліла Соня.— Або зараз же вертай мій фен!

Товариш Дванадцять замислився. Я обачно відступив на крок.

— То ж як у тебе совісті вистачило, га?! — накручувала сама себе Соня, звертаючись уже до мене і скаженіючи майже в геометричній прогресії.— Пити, курити разом з нами, хихотіти, а потім отак мене підставити? Та що ж ти за людина така? Як ти наважився?!

— Я сказав правду! — Я теж почав виходити із себе.— Тобі відомо, що таке правда? Чула про таке?

— Ти ж ні чорта не знаєш і не розумієш!

— Я знаю, що Захарченко не винен! Хлопець сидить у СІЗО ні за що!

— Та звідки, скотиняко, тобі це знати?! Хто ти такий? Звідки ти взявся? — вона знову повернулася до товариша Дванадцять.— Дай йому, негайно! І ти, лупатий! — звернулася вона до сторопілого прес-секретаря.— Чого стоїте, наче боввани?! Обидва наваляйте йому, прямо зараз!

Невідомо, чим би це все скінчилося, аж раптом з’явився Саша. Він оцінив диспозицію, коротко кинув мені: «Вийдемо на хвильку», і пішов з кабінету. Я рушив слідом.

Саша чекав на мене біля вікна у кінці коридора. Він енергійно розкурив одну сигарету, передав мені, і тут же розкурив іншу — для себе.

— Ти знаєш, що я там був,— сказав він, удивляючись мені в очі.

— Знаю.

— Мені коштувало певних зусиль, щоб там не світитися,— продовжував він, випускаючи дим ідеальними колечками,— тому я тобі збрехав. Але зараз, після моєї першої в житті проповіді, я скажу тобі чистісіньку правду. Я в цьому не винен. Тож якщо ти насправді журналіст, а не якесь лайно, ти мусиш дослухатися і до мене. І все ретельно зважити.

Я замислився над його словами.

— Знаєш, що каже товариш Дванадцять? — нарешті поцікавився я.

— Кажи.

— Він упевнений, що Наташу Штос убила Соня.

— Соня? — посміхнувся Саша.— Навіщо?

— Ревнощі, або заздрість...

— Ілля... Справа в тому, що він у неї закоханий. Але ніколи в цьому не зізнається. Ілля завжди вдає, що у нього нема почуттів,— він же залізний революціонер. У нього єдина коханка — революція, хіба він може її зрадити? Тобі не здається, що соціальний активізм — це теж збочення? Я іноді думаю: а може, він просто дівич? Це багато що пояснює... У мене був один знайомий, який у свої двадцять вісім жодного разу не був з жінкою, уявляєш? І насправді таких багато, кому з дівчатами не щастить... Тут навіть не в зовнішності справа...

— Навряд чи це так,— відповів я після паузи.

— Я теж думаю, що навряд чи,— швидко підхопив Саша.— Звичайно, він перепихнувся в старших класах з якоюсь тихою Машею з першої парти, аби зрозуміти, що воно таке і не відрізнятися від таких же агресивних невдах. Але я думаю, це його не дуже зацікавило... Адже Маша не Ленін, розумієш? І навіть не Інеса Арманд. Вона нічого не знала ні про революцію, ані про державу, лишень тихенько пихтіла, коли він її вовтузив... У сексі нема місця класовій боротьбі. Ні, певна боротьба, звичайно, є, але коли справа доходить до знятих трусів, то і пролетаріат, і буржуазія однаково схильні до експлуатації... Ілля мав би подобатися дівчатам, він же досить симпатичний хлопець, але у ньому є щось таке, що рано чи пізно викликає відразу. Не помічав? Якась внутрішня помилка...

— Якщо не ти, і якщо не вона...— почав я міркувати, не звертаючи уваги на його риторику — тільки-но виголошена проповідь давалася взнаки.— То хто ж тоді? Я не можу повірити, що це Захарченко!

— Ні,— відповів Саша майже пошепки.— Не він. Він навіть нічого про це не знав...

— А хто ж тоді?

— А ти мізками розкинь, преса... Я ж ніколи не виступав по героїну. Жодного разу не мав з ним справи. Я прихильник «швидкості». А Захарченко — всього-навсього дурний хлопець, який прийшов у той день не на ту вечірку.

— Луговий?