Новини - Андрій Любомирович Войницький

Після привітання Патрік витримав театральну паузу і заговорив:

— Друзі, брати і сестри, сьогодні я хочу розповісти вам одну історію з власного життя. Може, ви й не повірите, але Бог тривалий час не давав мені успіху... Ні, друзі, уважно слухайте, тому що це чиста правда: я був бідний, як церковна миша... Я по-справжньому голодував... Я був справжній злидар... Коли в мене було хоч щось на обід, я вже був щасливий... Я купляв на ринку курячі кістки і маленьку маїсову булочку і варив собі так званий суп, але, друзі, то був не суп, а така собі юшка...

Патрік зробив кілька кроків. Він говорив майже без акценту, і чим далі, тим чистішою мовою.

— Друзі, у ті часи я щовечора молився і я питав у Бога: «Господи, чому ти не даєш мені бодай якогось маленького успіху? Невже мені доведеться завжди голодувати? Подивися на мене, любий Боже! Мій шлунок промовляє до тебе голосніше навіть за мої вуста! Подивися — я ж гірший за побитого собаку! Тому хоч кинуть кістку, а від мене всі відвертаються! У багатого купа друзів, а бідний сам собі не друг! Покличе — і ніхто не відгукнеться, звернеться до людей, а ті не чують!». І я молився далі, я звертався до Бога: «Любий Боже, невже така доля у людини — бути розчавленою злиднями, не мати що попоїсти, не мати куди піти? Без грошей можна лише вештатися містом, наче примара, і то не всюди пустять! Невже ти хочеш, щоб я почав красти, Господи?! Щоб розчарувався, відвернувся від тебе, щоб моє серце зачерствіло, щоб я піддався гріху, перестав славити Тебе? Невже ти хочеш, щоб я вбивав заради зиску, став душогубом? А якщо ти не хочеш цього, то чому не допоможеш, чому не даси мені бодай маленький успіх, щоб я не бідував?».

— Тому що в буржуазному суспільстві,— пояснив мені тим часом на вухо прес-секретар,— успіх маленької людини залежить від її звитяг у класовій боротьбі. Якщо ці зусилля мають значення для партії, то після остаточної перемоги людина стає міністром вугільної промисловості...

— Або їде будувати Біломорканал,— додав я пошепки.

— І ви, мабуть, спитаєте мене, чи відповів Господь? — знову розкинув руки Патрік.— То я відповім чесно, друзі: протягом довгого часу Господь не відповідав. Але я не кинув молитися. Я усіма силами намагався не скам’яніти серцем. Друзі, я працював тоді — і у Німеччині, і вже потім у Харкові,— на земляних роботах, і одного разу нам не заплатили за тиждень, хоча обіцяли, а в мене вже не було грошей навіть на проїзд... Я планував отримати платню і повернутися трамваєм до гуртожитку, де я жив тоді. Я вже уявив собі, як куплю дорогою пакет кефіру, суповий набір, хлібину і, може, якоїсь недорогої ковбаси... Ба навіть маленьку шоколадку! Були такі маленькі, якщо пам’ятаєте, за три двадцять п’ять... Але, друзі, в той день нам не видали грошей... Нам сказали, що гроші будуть у понеділок. Тож що таке два дні, субота і неділя, абсолютно без копійки?! І я нічого собі не купив, і пішов пішки, голодний, злий, розчарований через півміста... Повз мене проїжджали чоловіки і жінки на дешевих і дорогих автівках, і я думав — як би гарно було, щоб хтось із них зупинився і підвіз мене, але я був у такому стані, що навіть не наважувався підняти руку, щоб когось зупинити... Уявляєте: чорношкірий хлопець у робочому одязі на Салтівці, біля трамвайної колії, намагається зупинити машину, щоб його безкоштовно підвезли...

Залом прокотився добрий співчутливий смішок.

— І знаєте, друзі, в якийсь момент я відчув Божу присутність... Я йшов уздовж трамвайних рейок, це був липень, увечері все ще стояла задуха, і я думав про те, що багато інших чоловіків зараз, саме в цей момент, ніжаться в басейні або на морі разом зі своїми жінками або просто гарними дівчатами, з келихом доброго вина або коктейлю, а я по вісім годин на добу маю ішачити, наче якась свійська тварина або інструмент, копаючи траншеї за копійки... І нікого не цікавить, про що я думаю, що відчуваю, на що я здатен, яка я людина, а цікавить лише одне — бери побільше, кидай подалі, поки летить — відпочивай...

У залі знову сміялися, розповідь Патріка, здається, зачіпала людей за живе.

— І ось повз мене проїхав трамвай,— продовжував Патрік,— і одночасно я відчув серцем, що Бог чує мої молитви, що Він знає про мої негаразди, що Він благословляє мене вирватися зі злиднів... Ви спитаєте, чи дав мені Бог у той або на наступний день грошей? Чи отримав я наступного тижня багатство? Чи трапилось якесь диво? Скажу вам чесно — ні, не дав, жодного дива не відбулося... Але все здійснилося поступово. Друзі, я вам скажу так: кожному з нас Бог дав ціле багатство. Ви бідкаєтесь — чому Бог не дасть мені тисячу, чи десять тисяч, чи мільйон доларів, і не знаєте того, що Він вже дав все, що вам треба! Як же так, спитаєте ви? Де ж ці гроші, бо мені нічим заплатити за житло та їжу? Чому я не можу взяти їх і потратити на те, чого я забажаю? Чому приречений на постійну економію, чому нема достатку в моєму житті?

Зал зачаровано мовчав. Саме тоді я зрозумів, що у Патріка є справжня харизма.

— Це дуже слушні питання, друзі! Але чи вони справедливі? — Патрік рвучким рухом