Новини - Андрій Любомирович Войницький

Дізнавшись усе це, я знову вперся у стіну. Нової інформації не було. Очевидно, що Луговий працював на Кіндсфатера, потроху підставляв мажорів на наркотиках. Але Луговий зник... Була чутка, ніби його бачили в Одесі, але вона так і залишилася чуткою. Я знайшов адресу Лугового, з’їздив туди, познайомився з його бабусею. Батьків хлопця не було вдома, а бабуся так злякалася моїх питань, що мені ледь вдалося її заспокоїти. Не отримавши ані байта інформації, я майже годину вислуховував її голосіння за зниклим онуком, після чого поїхав ні з чим.

Ніхто з моїх колег гадки не мав, що саме я копаю. Віка суворо попередила мене, та я й сам усе розумів. Мені ні з ким було розділити цю ношу і нікуди звернутися по допомогу...

 пірнув у буру цегляну арку, зрізаючи шлях до метро «Пушкінська», а вони вже чекали на мене. Їх було двоє — серйозні хлопці в спортивних костюмах «Lonsdale», в дутих куртках через дощову погоду, з-під каптурів — похмурі обличчя. Товариш Дванадцять і товариш Сім, прес-секретар.

— Здоровенькі були,— простягнув жилаву долоню Ілля.— Є хвилинка для розмови?

Прес-секретар замість вітання невпевнено хмикнув. Його опухлі очі були вкриті сіткою червоних прожилок, чи то від важкого недосипу, а чи від ревної праці над прес-релізами, які ніхто ніде не публікує. На мужнє рукостискання товариша Дванадцять я відповів з прохолодою.

— Для якої розмови?

— Ну які бувають розмови у чоловіків? — реготнув Ілля, демонструючи дрібні рівні зуби.— Війна, жінки, соціальна справедливість...

— Новина не сподобалася? Це журналістика, брате...

— Новина шикарна, брате! І все взагалі норм! Ходімо у машину...

Через дорогу чекала припаркована салатова «дев’ятка» з тонованим склом. Автівка терміново потребувала автомийки, вона наче повернулась з довгого вояжу по глухому бездоріжжю, зґвалтованому багатотижневими дощами. Ситуація складалася двозначна. Коли двоє дужих хлопців, про яких ти знаєш не так уже й багато, окрім того, що вони схильні до революційного насильства, кажуть «ходімо в машину», це якось нервує...

— Мені й тут добре,— відрубав я.

— Ходім, ходім, справді є розмова...— ласкаво вів своє Ілля.

— Не змушуй повторювати,— стиха прогарчав товариш Сім.

Я раптом почав сатаніти:

— Може, ти, дядю, збавиш обороти?

Товариш Дванадцять схопив мене за рукав; коли ж я вирвався, швидко прибрав руку і миролюбно показав пусті долоні:

— Слухай, брате, ми молода революційна організація, нам не по приколу сваритися з пресою! Рубиш? Ми просто хочемо поговорити. І це стосується в першу чергу тебе!

— Про що мова?

— Не про що, а про кого,— підморгнув товариш Дванадцять.

— І про кого саме?

— Про нашу спільну знайому. Кицьку з провінції Гуандун!

— Та ти не сци! — піддакнув товариш Сім.

— Будемо розмовляти тут,— відрізав я.

— А тут я тобі нічого не скажу.

Я замислився. Ілля повільно зсунув з голови каптур. І знов, як у найперший день нашого знайомства, в його чорних революційних очах промайнуло це самозакохане відчуття переваги — ніби він завжди на крок попереду всіх. Ніби все, що ти тільки почав планувати, він давно продумав, і вже втілює у життя чи відкинув, як непотріб.

— Брате, послухай,— спокійно втовкмачував Ілля.— І спробуй почути мене. Якби у нас були не дуже гуманні наміри щодо тебе, ти б уже валявся біля цієї стіни з трьома колото-різаними — тут (він легенько торкнувся кінчиком указівного пальця моєї печінки), тут (підребер’я) і тут (палець уткнувся просто в серце). Але ж реальність інакша! Вона набагато приємніша! Ти стоїш без жодної подряпини, і це означає, що я всього-навсього хочу з тобою поговорити. Якщо тобі це не треба — то й хєр з тобою. Ми розвернемося і звалимо звідси, але ти в програші, бо ніколи не дізнаєшся, що я намагався сказати! А це, повір мені, важливо!

Так, умовляти цей хлопець вміє, думав я, з неспокійним серцем сідаючи в їхню брудну колимагу. Ілля всівся за руль, а ми з прес-секретарем опинилися позаду. У дзеркалі заднього огляду з’явилися очі. Прес-секретар копирсався у своєму наплічнику.

— Вона тебе замовила,— нарешті проінформували очі.

— Хто? — спитав я чомусь, хоча миттєво все зрозумів. Неясність полягала у тому, що ховалося за словом «замовила». Невже вона справді вирішила мене вбити? У це не дуже вірилося, але я раптом уявив, як Ілля за наступним перехрестям повертається до мене з пістолетом, а за секунду мої мізки